Подібного багато в "Життєвих міркуваннях кота Мурра" та ін.
Видите ли, мой народ во многих отношениях далеко опередил вас, людей,
например в прозрении тайн природы, в силе и ловкости, как духовной, так и
телесной. Впрочем, и мы подвержены страстям, и, как у вас, они -- источник
слишком частых бед и даже полной гибели.
Но! -- не буду
тратить слов! Я увидал дочь короля Секакиса, прекрасную Гамахею, и в тот же
миг с такой ужасающей силой влюбился в нее, что забыл и свой народ, и самого
себя и жил только одним блаженством -- прыгать по прекраснейшей шее, по
прекраснейшей ее груди, щекоча мою милую сладкими поцелуями. Часто ловила
она меня своими розовыми пальчиками, но никогда не могла поймать. И это
принимал я за милые, игривые ласки счастливой любви! Как глуп, как глуп
бывает влюбленный, будь он сам мастер-блоха!
(Божественно! І тут теж герменевтична таємниця)))) Достаточно сказать, что на бедную Гамахею напал гадкий принц пиявок и
зацеловал ее до смерти; но мне удалось бы ее спасти, не вмешайся тут в дело
один глупый хвастун да еще какой-то неуклюжий болван; их никто не звал, и
они-то все и погубили. Хвастун был чертополох Цехерит, а болван -- гений
Тетель. Когда гений Тетель поднялся с заснувшей принцессой в воздух, я
крепко уцепился за брюссельские кружева, которые она носила вокруг шеи, и
стал, таким образом, верным спутником Гамахеи в ее путешествии незаметно для
гения Тетеля. Нам случилось пролетать мимо двух магов, наблюдавших с высокой
башни движение светил. И тут один из магов так метко направил на меня свою
зрительную трубу, что я положительно был ослеплен лучом магического
инструмента. Голова моя страшно закружилась; как ни старался я удержаться --
все напрасно: я полетел вниз с ужасающей высоты, упал прямехонько на нос
магу-наблюдателю, и только мой малый вес и чрезвычайная ловкость спасли мне
жизнь.
Что говоришь ты? -- запальчиво воскликнул Георг Пепуш. -- Что
говоришь ты о чертополохе? Почему ты презираешь чертополох и
противопоставляешь его цветам? Или ты так несведущ в естественной истории и
не знаешь, что чудеснейший цветок, какой только может быть на свете, есть
цветок одного из чертополохов? Я разумею Сасtus grandiflorus. А чертополох
Цехерит разве не прекраснейший кактус во всей вселенной? Перегринус, я так
долго скрывал это от тебя, вернее должен был скрывать, потому что я сам это
недостаточно ясно еще сознавал, но теперь я прямо заявляю тебе, что я сам и
есть чертополох Цехерит и не отказывался и никогда не откажусь от моих прав
на руку дочери достойного короля Секакиса, прелестной, небесной принцессы
Гамахеи. Я нашел ее, но в то же мгновение меня схватили эти дьявольские
ночные сторожа и потащили в тюрьму.
-- Последняя ваша мысль, -- перебил мастер-блоха рассуждения
Перегринуса, -- последняя ваша мысль была очень неделикатна, господин
Перегринус Тис! Неужели вы' полагаете, что тайна, которую я вам поверил, так
уж маловажна? Разве не кажется вам этот мой подарок непреложным
доказательством моей искренней дружбы? Стыдитесь своей недоверчивости! Вы
дивитесь уму и силе духа крохотного, обычно презираемого насекомого, и это
доказывает -- не во гнев вам будь сказано -- по меньшей мере недостаточность
вашего научного образования. Я бы посоветовал вам почитать, что говорится о
мыслящей и управляемой собственной волей душе животных у греческого философа
Филона или по крайней мере в трактате Иеронима Рорария "quod animalia bruta
ratione utantur melius homine" (почему неразумные живые существа чаще
пользуются разумом, нежели люди (лат.)или в его же "oratio pro muribus"
(речь в защиту мышей (лат). Вы должны были бы знать также, что думали
Липсиус и великий Лейбниц об умственных способностях животных или что сказал
ученый и мудрый раввин Маймонид о душе животных. Едва ли тогда вы
приписали бы мой ум тому, что я некий злой демон, и уж не стали
бы! мерить духовную силу ума по физическим размерам тела. Мне думается, что
в конце концов вы склоняетесь к остроумному воззрению испанского врача
Гомеса Перейры, который видит в животных только искусно сделанные машины без
способности мышления, без свободной воли, движущиеся непроизвольно,
автоматически. Но нет! я не допускаю, что вы можете дойти до
такой пошлости, добрейший мой господин Перегринус Тис, и твердо уверен, что
благодаря моей ничтожной особе вы давно уже усовершенствовали!
четвер, 29 грудня 2011 р.
Вордсворт і Новаліс (есе з філософії та літератури)
Зняття покривала: Вордсворт і Новаліс
Кілька слів про Дарвіна
Еразмус Дарвін, чоловік начитаний, але досить дивний, любив природу не менше, ніж його відомий правнук Чарльз. Він був сільським лікарем, ботаніком і зоологом, писав наукові трактати («Зоономія» і «Фітоголія»), а також філософські поеми про природу неймовірної довжини й патетичності (однак із проблисками гумору). Пана Дарвіна-старшого знали й поважали в колах англійських романтиків: Вордсворт цитував його в “Goody Blake and Harry Gill”, Колрідж вважав одним із найначитаніших людей Європи, у колі Шеллі також було багато розмов про цього чоловіка. Однією з Дарвінових філософських поем була “The Temple of Nature” («Храм природи», 1803 – вісім років після видання «Ліричних балад» Вордсворта і Колріджа і між двома перевиданнями цієї збірки). На ілюстрації до цієї поеми Поезія у вигляді юної дівчини знімає покривало з богині природи Артеміди з Ефесу. Історія дуже схожа на описану Новалісом в «Учнях в Саїсі»: статуя, зображена на малюнку, символізувала богиню дикої природи і плодючості; оскільки богиня вважалася матір’ю всього живого, ніхто зі смертних не повинен був наближатися до неї, а тим більше знімати покривало . І однак, поезії це дано. У Новаліса покривало знімає учень, який також мє в собі щось «поетичне» (особливо якщо згадати Новалісові «Фрагменти» про поезію і протиставлення цього персонажа «натуралістам», які самі є породженням природи, а отже, нічого про неї не знають). Доступ поета до природи Новаліс трактує як особливий, не такий, як у більшості людей. Поетика Вордсворта настільки орієнтована на контакт із природою, що екокритик Джонатан Бейт називає Вордсвортову мову «вічнозеленою» . Обидва автори-романтики виклали своє розуміння поезії і природи в роботах «маніфестового» характеру, і, що цікаво, обидва «маніфести» виникли в діалогах. Новаліс писав свої філософські «Фрагменти», спілкуючись із Шлегелем , а «Вступ до «Ліричних балад» є результатом дискусій Вордсворта з Колріджем. У цьому есе мене цікавитимуть проекти «читання» природи і «говоріння» про неї, які пропонують ранні німецькі й англійські романтики.
Чи може дерево промовляти?
Питання про те, як можна говорити про природу, завжди стояло перед письменниками й поетами досить неоднозначно. Коли британські й американські критики у 80-х роках минулого століття заговорили про «екопоетику», було відразу очевидно, що цей проект ще більш сумнівний, ніж дослідження «жіночого письма»: якщо жінки справді пишуть (специфічно чи ні – питання, здається, навіки нерозв’язне), то «вітер, і трави, і води» не вміють говорити людською мовою, тому критики відразу визнали, що промовляти «на захист» природи від її імені – абсурд . Разом з тим, людина не може заперечувати своєї присутності у фізичному довкіллі, свого впливу на інші живі організми й того, що вона, врешті, теж є своєрідним варіантом тварини. Але спроби говорити про «загальнолюдську природу» є величезна спокуса назвати простим есенціалізмом. Врешті, ставлять питання романтики, чи можемо ми «читати» закони, яким самі підпорядковуємось? Або до якої міри ми не підпорядковуємось їм? Як правило, природа у вигляді рослин, тварин, стихій і ландшафтів присутня в літературі у вигляді певної спекуляції, проблематизації певного питання, бо безпосередньо представити її неможливо. Найменш суб’єктивними іноді вважають щоденники про життя на природі художнього чи наукового характеру, які у критиці називають “nature writing” (хоча й вони не обходяться без наукових узагальнень, емоційних спогадів чи рефлексії). Сестра Вордсворта, Дороті, якраз вела такий щоденник, і з зіставлення її спостережень із поезіями брата стає ясно, що є велика різниця між «прозаїчним» і «поетичним» способом говорити про природу. Тоді як поезія, стверджують і Вордсворт, і тим більше Новаліс, вимагає суб’єктивізму й вирішення людських проблем, а конкретно проблем, цікавих читачам, сучасникам:
By the act of writing in verse an Author makes a formal engagement that he will gratify certain known habits of association; that he not only thus appraises the Reader that certain classes of ideas and expressions will be find in his book, but that others will be carefully excluded
Підсумуємо: природа є способом сказати щось про себе самих, а на питання, наскільки це «ми самі» відповідає «природі» , Новаліс і Вордсворт дають різні відповіді, які окреслимо далі. Можна припустити, що ці відповіді залежать від того, чого романтики хочуть досягти своєю «поезією».
Дві Поезії
У будь-яких речах, написаних Новалісом (чи це «Фрагменти», чи «Гімни до ночі») відразу видно, що його розуміння поезії далеке від сучасного. Якщо коротко підсумувати, то поезія для Новаліса є вершинною формою філософського знання, а філософське знання, своєю чергою, - засобом проекту з «романтизацї світу», встановлення в ньому влади духу. Р. Габітова говорить про це так: на відміну від Канта, Новаліс стверджує, що людина здатна осягнути «річ-у-собі» завдяки взаємопредставлюваності обумовленого і скінченного. Поезія для Новаліса якраз давала можливість осягнути через знак той факт, що «все скінченне, одиничне, предмети й речі, є представленням абсолютного, цілого» . Г.Блюменберг спостерігає механізм (фіхтеанський у своїй основі), завдяки якому Новалісу вдається цей хід з оволодіння світом: зняття покривала з Ізиди – дешифрування себе самого; «настанова трансцендентальної теорії пізнання… відчужується у Новаліса в усевладній фігурі Нарциса: через те, що він не визнає самого себе у власному відображенні, він «визнає» це відображення єдино домірним і приємним собі…» . Відчуження означає, що книгу світу спершу треба «прочитати» – й тоді народиться («письмо»), поезія, яка, своєю чергою, тільки інструмент чогось вищого. Можна ввести тут ще одне розрізнення: Новалісове «Я», осягаючи свою спорідненість з «Не-Я», оволодіває останнім. Поезія трактується як інструмент утвердження людиною своєї людської (і вищої) сутності; але при цьому те, що писав Новаліс, з філологічної точки зору поезією не є. Це не спосіб говоріння – це радше спосіб пізнання і дії, філософський інструмент. Говорячи про природу, Новаліс прагне надприродного .
Вордсворт із самого початку має скромнішу мету: призначення своєї поезії він бачить у тому, щоб принести задоволення читачу . Його «Вступ» і численні поправки та літературно-критичні коментарі спрямовані нас творення концепції поезії, цілком зрозумілої філологу: Вордсворт висуває певні вимоги до мови, метру тощо, критикує творчу манеру попередників, поезію він бачить як окрему реальність, у якій переживання не мають тієї сили, що у світі довкола нас … І все ж є одне «але». Головне, до чого апелює Вордсворт (а краще сказати Вордворт і Колрідж – відданий читач Канта), - це «природне» в читачах. Поета Вордсворт вважає людиною, наділеною особливою здатністю переживати єднання з людством і бути чутливим до природи (прикметно, що ці властивості він розділяє). А висловити це йому вдається через мову, в основі якої лежить ідея рівночасно і Дарвіна-старшого, і Дарвіна-молодшого: мову «простих», тобто «природних» людей (у Вордсворта це селяни – Колрідж критикував ідею використання мови селян), піддану добору (англійське selection так і просить перекладу «селекція») . Таким чином, «піднесене» не надприродне, а міститься в природі, зокрема в людській природі, і кожен читач може за правильного розуміння поезії «просвітліти» й сягнути цього (що, схоже, якраз і не подобалося Колріджу); призначення поезії – не відчужувати, а гармонізувати, вписувати в контекст. Здійснюється це через уяву, яка дає людині можливість радше примиритися з реальністю через чуття, ніж запанувати над світом. При цьому поезія теж трактується як влада над природою, але влада винятково символічна , так би мовити, «культивація» і «селекція» тих пагонів себе, які приємні собі самому. Цей жест «селекції» більше стосується не читання, як у Новаліса (а німецький романтик прагнув прочитати й описати все в єдності – не обране), а письма, продукування власного скромного тексту з власними скромними можливостями. Вордсворт не шукає «надприродного» як виходу за власні межі і, грубо кажучи, експансії «Я», - його цікавить гармонізація людини з власною внутрішньою природою як її частина (а отже, Поет творить гармонію з людством ). Проект не менш недосяжний і критикований за це, але кардинально іншого спрямування, ніж у Новаліса.
Необхідність покривала
Клеменс Брентано, представник наступного після Новаліса і Шлегеля покоління німецьких романтиків, сформулював своє розуміння романтизму так: «Романтичне все те, що стоїть між нашим поглядом і тим, що бачимо вдалині» . Тут доречно знову вдатися до візуальних метафор, адже виходить, що романтику в принципі необхідне певне покривало, щось, що буде стояти між ним і об’єктом пізнання і впливу, в нашому випадку природою. У романтичному живописі багато таких засобів, зокрема й у зображенні ландшафтів. Каспар Давід Фрідріх вводив у ландшафт фігуру мислителя, «подорожнього, що спинився», таким чином, можливо, вказуючи на те,що між людським прагненням до таємниць природи й самими таємницями завжди існує посередник, фігура спостерігача, яка не дає нам перенестися в картину, але разом з тим, робить із неї автономний мистецький твір . Якби Новаліс малював, він, напевно, малював би пейзажі з самим собою чи з елементом дзеркальності, щоб глядач міг бачити в них самих себе. Натомість стратегія Фрідріха приваблювала Колріджа: судячи з його критичних текстів, у поезії, уяві він якраз знаходив експлікацію відстороненості, нездійсненності мрії. В англійському живописі є такий феномен, як «сніг Констебля» (білі цятки на будь-якому, включно літньому, пейзажі,які забезпечують «ефект присутності») . Поезія в розумінні Вордсворта – це засіб, подібний до «снігу Констебля»: він штучно внесений у портрет природи, але він і саме він робить природу автентичною у сприйнятті читача. Першу фігуру (знову ж умовно і спекулятивно) можна назвати домінуванням «читання» природи, другу – «писанням» на її тлі.
Кілька слів про Дарвіна
Еразмус Дарвін, чоловік начитаний, але досить дивний, любив природу не менше, ніж його відомий правнук Чарльз. Він був сільським лікарем, ботаніком і зоологом, писав наукові трактати («Зоономія» і «Фітоголія»), а також філософські поеми про природу неймовірної довжини й патетичності (однак із проблисками гумору). Пана Дарвіна-старшого знали й поважали в колах англійських романтиків: Вордсворт цитував його в “Goody Blake and Harry Gill”, Колрідж вважав одним із найначитаніших людей Європи, у колі Шеллі також було багато розмов про цього чоловіка. Однією з Дарвінових філософських поем була “The Temple of Nature” («Храм природи», 1803 – вісім років після видання «Ліричних балад» Вордсворта і Колріджа і між двома перевиданнями цієї збірки). На ілюстрації до цієї поеми Поезія у вигляді юної дівчини знімає покривало з богині природи Артеміди з Ефесу. Історія дуже схожа на описану Новалісом в «Учнях в Саїсі»: статуя, зображена на малюнку, символізувала богиню дикої природи і плодючості; оскільки богиня вважалася матір’ю всього живого, ніхто зі смертних не повинен був наближатися до неї, а тим більше знімати покривало . І однак, поезії це дано. У Новаліса покривало знімає учень, який також мє в собі щось «поетичне» (особливо якщо згадати Новалісові «Фрагменти» про поезію і протиставлення цього персонажа «натуралістам», які самі є породженням природи, а отже, нічого про неї не знають). Доступ поета до природи Новаліс трактує як особливий, не такий, як у більшості людей. Поетика Вордсворта настільки орієнтована на контакт із природою, що екокритик Джонатан Бейт називає Вордсвортову мову «вічнозеленою» . Обидва автори-романтики виклали своє розуміння поезії і природи в роботах «маніфестового» характеру, і, що цікаво, обидва «маніфести» виникли в діалогах. Новаліс писав свої філософські «Фрагменти», спілкуючись із Шлегелем , а «Вступ до «Ліричних балад» є результатом дискусій Вордсворта з Колріджем. У цьому есе мене цікавитимуть проекти «читання» природи і «говоріння» про неї, які пропонують ранні німецькі й англійські романтики.
Чи може дерево промовляти?
Питання про те, як можна говорити про природу, завжди стояло перед письменниками й поетами досить неоднозначно. Коли британські й американські критики у 80-х роках минулого століття заговорили про «екопоетику», було відразу очевидно, що цей проект ще більш сумнівний, ніж дослідження «жіночого письма»: якщо жінки справді пишуть (специфічно чи ні – питання, здається, навіки нерозв’язне), то «вітер, і трави, і води» не вміють говорити людською мовою, тому критики відразу визнали, що промовляти «на захист» природи від її імені – абсурд . Разом з тим, людина не може заперечувати своєї присутності у фізичному довкіллі, свого впливу на інші живі організми й того, що вона, врешті, теж є своєрідним варіантом тварини. Але спроби говорити про «загальнолюдську природу» є величезна спокуса назвати простим есенціалізмом. Врешті, ставлять питання романтики, чи можемо ми «читати» закони, яким самі підпорядковуємось? Або до якої міри ми не підпорядковуємось їм? Як правило, природа у вигляді рослин, тварин, стихій і ландшафтів присутня в літературі у вигляді певної спекуляції, проблематизації певного питання, бо безпосередньо представити її неможливо. Найменш суб’єктивними іноді вважають щоденники про життя на природі художнього чи наукового характеру, які у критиці називають “nature writing” (хоча й вони не обходяться без наукових узагальнень, емоційних спогадів чи рефлексії). Сестра Вордсворта, Дороті, якраз вела такий щоденник, і з зіставлення її спостережень із поезіями брата стає ясно, що є велика різниця між «прозаїчним» і «поетичним» способом говорити про природу. Тоді як поезія, стверджують і Вордсворт, і тим більше Новаліс, вимагає суб’єктивізму й вирішення людських проблем, а конкретно проблем, цікавих читачам, сучасникам:
By the act of writing in verse an Author makes a formal engagement that he will gratify certain known habits of association; that he not only thus appraises the Reader that certain classes of ideas and expressions will be find in his book, but that others will be carefully excluded
Підсумуємо: природа є способом сказати щось про себе самих, а на питання, наскільки це «ми самі» відповідає «природі» , Новаліс і Вордсворт дають різні відповіді, які окреслимо далі. Можна припустити, що ці відповіді залежать від того, чого романтики хочуть досягти своєю «поезією».
Дві Поезії
У будь-яких речах, написаних Новалісом (чи це «Фрагменти», чи «Гімни до ночі») відразу видно, що його розуміння поезії далеке від сучасного. Якщо коротко підсумувати, то поезія для Новаліса є вершинною формою філософського знання, а філософське знання, своєю чергою, - засобом проекту з «романтизацї світу», встановлення в ньому влади духу. Р. Габітова говорить про це так: на відміну від Канта, Новаліс стверджує, що людина здатна осягнути «річ-у-собі» завдяки взаємопредставлюваності обумовленого і скінченного. Поезія для Новаліса якраз давала можливість осягнути через знак той факт, що «все скінченне, одиничне, предмети й речі, є представленням абсолютного, цілого» . Г.Блюменберг спостерігає механізм (фіхтеанський у своїй основі), завдяки якому Новалісу вдається цей хід з оволодіння світом: зняття покривала з Ізиди – дешифрування себе самого; «настанова трансцендентальної теорії пізнання… відчужується у Новаліса в усевладній фігурі Нарциса: через те, що він не визнає самого себе у власному відображенні, він «визнає» це відображення єдино домірним і приємним собі…» . Відчуження означає, що книгу світу спершу треба «прочитати» – й тоді народиться («письмо»), поезія, яка, своєю чергою, тільки інструмент чогось вищого. Можна ввести тут ще одне розрізнення: Новалісове «Я», осягаючи свою спорідненість з «Не-Я», оволодіває останнім. Поезія трактується як інструмент утвердження людиною своєї людської (і вищої) сутності; але при цьому те, що писав Новаліс, з філологічної точки зору поезією не є. Це не спосіб говоріння – це радше спосіб пізнання і дії, філософський інструмент. Говорячи про природу, Новаліс прагне надприродного .
Вордсворт із самого початку має скромнішу мету: призначення своєї поезії він бачить у тому, щоб принести задоволення читачу . Його «Вступ» і численні поправки та літературно-критичні коментарі спрямовані нас творення концепції поезії, цілком зрозумілої філологу: Вордсворт висуває певні вимоги до мови, метру тощо, критикує творчу манеру попередників, поезію він бачить як окрему реальність, у якій переживання не мають тієї сили, що у світі довкола нас … І все ж є одне «але». Головне, до чого апелює Вордсворт (а краще сказати Вордворт і Колрідж – відданий читач Канта), - це «природне» в читачах. Поета Вордсворт вважає людиною, наділеною особливою здатністю переживати єднання з людством і бути чутливим до природи (прикметно, що ці властивості він розділяє). А висловити це йому вдається через мову, в основі якої лежить ідея рівночасно і Дарвіна-старшого, і Дарвіна-молодшого: мову «простих», тобто «природних» людей (у Вордсворта це селяни – Колрідж критикував ідею використання мови селян), піддану добору (англійське selection так і просить перекладу «селекція») . Таким чином, «піднесене» не надприродне, а міститься в природі, зокрема в людській природі, і кожен читач може за правильного розуміння поезії «просвітліти» й сягнути цього (що, схоже, якраз і не подобалося Колріджу); призначення поезії – не відчужувати, а гармонізувати, вписувати в контекст. Здійснюється це через уяву, яка дає людині можливість радше примиритися з реальністю через чуття, ніж запанувати над світом. При цьому поезія теж трактується як влада над природою, але влада винятково символічна , так би мовити, «культивація» і «селекція» тих пагонів себе, які приємні собі самому. Цей жест «селекції» більше стосується не читання, як у Новаліса (а німецький романтик прагнув прочитати й описати все в єдності – не обране), а письма, продукування власного скромного тексту з власними скромними можливостями. Вордсворт не шукає «надприродного» як виходу за власні межі і, грубо кажучи, експансії «Я», - його цікавить гармонізація людини з власною внутрішньою природою як її частина (а отже, Поет творить гармонію з людством ). Проект не менш недосяжний і критикований за це, але кардинально іншого спрямування, ніж у Новаліса.
Необхідність покривала
Клеменс Брентано, представник наступного після Новаліса і Шлегеля покоління німецьких романтиків, сформулював своє розуміння романтизму так: «Романтичне все те, що стоїть між нашим поглядом і тим, що бачимо вдалині» . Тут доречно знову вдатися до візуальних метафор, адже виходить, що романтику в принципі необхідне певне покривало, щось, що буде стояти між ним і об’єктом пізнання і впливу, в нашому випадку природою. У романтичному живописі багато таких засобів, зокрема й у зображенні ландшафтів. Каспар Давід Фрідріх вводив у ландшафт фігуру мислителя, «подорожнього, що спинився», таким чином, можливо, вказуючи на те,що між людським прагненням до таємниць природи й самими таємницями завжди існує посередник, фігура спостерігача, яка не дає нам перенестися в картину, але разом з тим, робить із неї автономний мистецький твір . Якби Новаліс малював, він, напевно, малював би пейзажі з самим собою чи з елементом дзеркальності, щоб глядач міг бачити в них самих себе. Натомість стратегія Фрідріха приваблювала Колріджа: судячи з його критичних текстів, у поезії, уяві він якраз знаходив експлікацію відстороненості, нездійсненності мрії. В англійському живописі є такий феномен, як «сніг Констебля» (білі цятки на будь-якому, включно літньому, пейзажі,які забезпечують «ефект присутності») . Поезія в розумінні Вордсворта – це засіб, подібний до «снігу Констебля»: він штучно внесений у портрет природи, але він і саме він робить природу автентичною у сприйнятті читача. Першу фігуру (знову ж умовно і спекулятивно) можна назвати домінуванням «читання» природи, другу – «писанням» на її тлі.
Нота бене
Досить сира думка, яка потребує розробки, але це одна з головних ниток екокритичної розмови про романтизм. Екокритика, як і багато подібних читань, займається репрезентаціями й особливо наголошує на питанні самого характеру репрезентацій. Простіше кажучи: пишучи про природу, чи мали романтики на увазі конкретні річки, дерева, пташок?
Як пише Бюелл, аж до 90-х панівним був погляд, що ні. Романтиків цікавило піднесене, переживання людської душі тощо, а пташки так, під руку підвернулися. Екокритики стверджують, що це серйозна недооцінка, так би мовити, "матеріалу" чи "предмету" ліричних і прозових медитацій романтиків. Досвід контакту з конкретним середовищем мав значення як практика і переживання. Тобто пташки мають не менше значення в цій поезії, ніж піднесене, якщо взагалі можливо це розділяти.
Це дуже важливе питання, адже воно стосується самої сутності романтизації. У всіх німецьких теоретиків і письменників, навіть іронічного Гофмана (з якого далі будуть цитати - головне не забути))), так от, у німців і справді "природа" - це часто філософський конструкт для позначення якоїсь утопії, ліс, за яким не видно дерев. Коли ми розбирали Гьольдерліна "Потік в оковах", Б. Б. заохочував думки такого роду, що потік - це алегорія (а ліпше навіть символ) сильного людського духу (власне, річки ж не бувають "в оковах"). Романтизація - це,як пише Брентано, обєкт між спостерігачем і видовищем. Трохи детальніше я пишу про це в розборі текстів Новаліса й Вордсворта далі, згодна, мій аналіз поверховий, але з нього теж щось видно.
Але і справді, що тут картинка, а що життєвий досвід? Маніфестів теж на рівному місці не пишуть. Якщо в цих маніфестах регулярно фігурують ліси, птахи й потоки в оковах, є привід замислитися, чи не можна відшукати витоків у практиках авторів.
Є ще одне цікаве питання. От я порівняла німців і англійців, а Бюелл зайнятий винятково американцями й зокрема його турбує американський ексцепціоналізм (у Штатах усе не як у людей)). Відповідно, чи варто шукати джерел конкретності письма Торо (на противагу Новалісу чи Шатобріану) у самій унікальності історичної ситуації Штатів?
Є сенс також покопати, що про це думають семіотики, зокрема естонські семіотики, тому що там до репрезентацій ближче нема куди. Але я їхніх тексті іще не читала))
Як пише Бюелл, аж до 90-х панівним був погляд, що ні. Романтиків цікавило піднесене, переживання людської душі тощо, а пташки так, під руку підвернулися. Екокритики стверджують, що це серйозна недооцінка, так би мовити, "матеріалу" чи "предмету" ліричних і прозових медитацій романтиків. Досвід контакту з конкретним середовищем мав значення як практика і переживання. Тобто пташки мають не менше значення в цій поезії, ніж піднесене, якщо взагалі можливо це розділяти.
Це дуже важливе питання, адже воно стосується самої сутності романтизації. У всіх німецьких теоретиків і письменників, навіть іронічного Гофмана (з якого далі будуть цитати - головне не забути))), так от, у німців і справді "природа" - це часто філософський конструкт для позначення якоїсь утопії, ліс, за яким не видно дерев. Коли ми розбирали Гьольдерліна "Потік в оковах", Б. Б. заохочував думки такого роду, що потік - це алегорія (а ліпше навіть символ) сильного людського духу (власне, річки ж не бувають "в оковах"). Романтизація - це,як пише Брентано, обєкт між спостерігачем і видовищем. Трохи детальніше я пишу про це в розборі текстів Новаліса й Вордсворта далі, згодна, мій аналіз поверховий, але з нього теж щось видно.
Але і справді, що тут картинка, а що життєвий досвід? Маніфестів теж на рівному місці не пишуть. Якщо в цих маніфестах регулярно фігурують ліси, птахи й потоки в оковах, є привід замислитися, чи не можна відшукати витоків у практиках авторів.
Є ще одне цікаве питання. От я порівняла німців і англійців, а Бюелл зайнятий винятково американцями й зокрема його турбує американський ексцепціоналізм (у Штатах усе не як у людей)). Відповідно, чи варто шукати джерел конкретності письма Торо (на противагу Новалісу чи Шатобріану) у самій унікальності історичної ситуації Штатів?
Є сенс також покопати, що про це думають семіотики, зокрема естонські семіотики, тому що там до репрезентацій ближче нема куди. Але я їхніх тексті іще не читала))
Захід як Америка
Виставка, знакова для публічного сприйняття пасторалі в Америці в 90-х. У 70-80-х в академічних колах почали критикувати американський пасторалізм за його імперіалістичну функцію йагресивну маскулінність. Цитую Бюелла: In early 1990s this revisionary equation (idealizing nature equals exploitation) spilled over fron academic discourse into the public arena with the controversial National Gallery exhibit "The West as America" which shocked conservative viewers by adopting as its major premise the view that nineteenth-century American romantic representation of the West was built on an ideology of conquest.
Зображення можна переглянути за посиланням нижче. Для нинішнього покоління це все, мабуть, звучить банально, але ілюстративний матеріал справді багатий. Природи особливо стосується секція The Kiss of Enterprise:
http://people.virginia.edu/~mmw3v/west/enterprise.htm
Зображення можна переглянути за посиланням нижче. Для нинішнього покоління це все, мабуть, звучить банально, але ілюстративний матеріал справді багатий. Природи особливо стосується секція The Kiss of Enterprise:
http://people.virginia.edu/~mmw3v/west/enterprise.htm
Підписатися на:
Дописи (Atom)