Це суперіронічно

Відкрила Елізабет Додд, виявила, що це не наука, а художня есеїстика, закрила.
Перед тим, як закрити, в черговий раз прозріла і проржала.
В одном з попередніх дописів я писала, як довелося розпалювати пічку роздрукованою книгою Торо на кліматичному таборі, щоб врятувтися від дощу.
І от!))
Let’s face it. I am having a love affair with my wood stove.
When I fi rst started living alone again, for the fi rst time in
fi fteen years, I thought the stove might become rather like a
pet, keeping me company on long empty evenings. His name is
Walden, and he fi ts exactly in the large limestone hearth of the
fi replace that, so far as I can tell, was never functional in this
house. Oh, there were fi xtures from a fake log gas insert, but
I mean a real fi re, one that is messy and leaves ash and smoke
curling around in little aromatic, insistent moments of being.
Walden would crackle and maybe purr, and I’d sit on my pale
couch and cry, or try not to cry, and sometimes fi ddle with the
television to see whether I couldn’t somehow properly adjust
the picture tint.

Кюлль проти американців

Дочитую естонських семіотиків, і ось що дивує.
Коли ВОНИ пишуть про екологічну свідомість і проблеми референційності, їм вдається не залізати в нетрі, в які залізають американці. У мене майнула думка: а вони знають один про одного? Кюлль, коли мене йому представили, словосполучення "екологічна критика" впізнав, і досить радо, але в очах не майнуло розуміння, що це таке. А їм було б цікаво, я впевнена! Американцям багато чого варто запозичити в естонських семіотиків.
Підходи, сама концептуальна база сильно різняться. Семіотика значно строгіша й визначеніша, ніж критика культури. Саме друга привела окремих авторів моїх коханих рідерів до того, що ті в пошуках феноменології прямого контакту з довкіллям стали лазити у місця, куди ходили Еббі, Мюр та інші. Це потрібно, але статті про це варто писати в зовсім іншому тоні. В тому, в якому пише Кюлль.
Реально, для мене це було як відкриття контрацепції. Купив, відкрив, і - ви завжди впевнені (С). Ніякихх сумнівів щодо валідності підходу. Ніяких гризот на тему, звідки ноги ростуть у цього екологічного утопізму. Всьо чьотко. Можливо, тому, що нас виховували у старій-добрій структуралістській традиції, з повагою до відкриттів Тартусько-Московської школи, і це просто мій габітус?
Звісно, і екосеміотика має ряд недоліків. Наприклад, той, що її не застосовують до художньої літератури. Тільки Маран до нейчер райтін, але то далеко не завжди художка. На перше око це видається логічним - чьоткий метод до чьотких наукових чи квазінаукових текстів. Але, мені здається, якби американська екокритика в аналізі художки враховувала кюллівські побудови, тоді це було би дійсно круто і не було би цього увязання у філософському болоті типу "чи можемо ми, пишучи про природу, писати ненасильницьки, і взагалі, де істина, ах да, точно, я ж проти постструктуралізму".
Ще одне відкриття Америки))
http://www.zbi.ee/~kalevi/ecosem.htm

Ага, ще одна порція нарцисизму - я написало есе

Tat tvam asi: пара слів про любов
Треба по-справжньому любити місця, щоб вони полюбили тебе
Т. Прохасько
Філологи мають пристрасть до красивих слів. Бажано із флером незрозумілості. Гідрохінон. Tat tvam asi. Genius loci.
Останні два нерідко крутяться в моїй голові, коли піднімаюся сходами до квартири, яку знімаю. Ах, ці слов’янські квартири, які ми знімаємо!
Tat tvam asi означає: ми стаємо тим, на що дивимося. Це санскритський принцип. Він передбачає й обернене читання: те, на що ми дивимося, стає нами.
Це дуже глибоко. Якщо поглянути на нашу квартиру зі шпаринки, обережно поглянути, не накидаючи їй ніяких моїх значень, це просто обшарпана міська квартира. Коли ми сюди переїхали, тут було дуже порожньо, аж моторошно. І весь посуд нидів по кутах немитим. І з розбитого телевізора, який тепер править за тумбочку, надривно-ностальгійно стирчала дротина, а під коричневим ліжком, як грайливе нагадування про фільм жахів, самотньо лежала пластикова рука для якогось дитячого лото. Усе тут самотнє, як… як, наприклад, конотопська відьма, самотнє і самодостатнє.
Такий і цей під’їзд. Треба визнати, що я по-дитячому закохана в його пустку. Як у сюрреалістів були пасажі, так у мене є мої слов’янські загиджені під’їзди. І більше ніде таких нема. Це особливий простір, і я його люблю. В ньому судилося народитись моїй таємниці. Не даремно туристи київського підпілля так люблять усякі закинуті споруди. Це порожнеча, в якій водночас щось є. Повна тиша, де-не-де перервана скрипами, випадковими стогонами, скреготом, падіннями, які, однак, тільки посилюють тишу. Особливо ранній ранок або пізній вечір. Людей нема – є таємниці, тому в під’їздах інколи так страшно. Але і люди є. Саме тому бруд допомагає створити такий саспенс – не тому, що бруд, а тому, що це сліди чиєїсь присутності. Невідомо чиєї. Запахи бувають моторошні – лак, екскременти, палене. Бувають затишні – так пахне борщем або недавно викуреною цигаркою.
Зараз я проходжу повз шостий поверх, і тут на стінах ті самі вірші про любов із чарівно неправильним правописом. Моя співмешканка знає ці вірші: колись їй читала їх подруга з двору. Але цей двір – не той двір. Просто черговий магічний збіг слов’янських під’їздів. Отже, крім запахів, помітки на стінах. Усі ці речі, які стають такими зворушливими в Чорнобилі чи коли вам дуже одиноко. Ось чому було боляче, коли стерли всю історію нашого під’їзду, пофарбувавши стіни. Тепер стало абсолютно невідомим попереднє життя людей тут, серед цих речей, та й самих речей. Горище все ще зберігає чар через свою недоторканість. Тиша, яку ось-ось буде порушено, тому вона така спокуслива, як уже обіцяна комусь наречена (це не моя метафора, однак вона впертим маскулінним бур’яном живе в культурі, й за це одне її не можна не поважати). Тільки на відміну від нареченої, за рахунок своєї комунальності ця тиша нікому не належить, а отже, живе своїм життям. У певній часовій точці, гостро підкресленій випадковою сигаретою чи виразною тінню, ти можеш синхронізуватися з цією тишею. Тоді нічого не треба говорити. Думки приходять, наповнюють і минають. Так само як люди приходять сюди, наповнюють і минають. Як пліснява. Як голуби. Як тіні від хмар на небі. Просто дихати, вдих і видих. Звідусюди буде долинати димна музика 90-х, мого дитинства, мої бійки у дворі, моя художня школа. Якась найвища інтимність, як чужа жуйка, приліплена під партою. Це як ніби чекаєш ангела, який не прилетить. І штука саме в тому, що ти його передчуваєш, але ніколи не побачиш. Нереальне передчуття світла на дні сходової клітки чи навпаки, у верхніх ярусах, тоді як насправді там і там темно. Розпачливо конкретне і невловиме місце.
Я помічаю порожню пляшку, яку лишили сусіди. Тут стаються наші таємні історії. Випадкове кохання без імен. Приховані сльози і мордобій. Вечірні посиденьки, коли більше нема, де разом попити пива. Спільне куріння з сусідом, з яким нізащо не скажете один одному, що насправді ви один про одного думаєте. Самотнє вдивляння у вікно, де якраз догорає день. І все інше, ім’я йому легіон.
Голос мого ключа звучить то як tat tvam asi – піднесено, як отой ангел із диму і пилу, - то як genius loci, низько, мідно. Отже, я стала цим під’їздом, треба визнати. Чи став цей простір мною?
З певного віку я намагалася уникати почуття власності. Спочатку несвідомо, ділячись іграшками з братом, потім свідоміше, ділячись ними з друзями, а потім і зовсім свідомо, ставши лівою активісткою. В усіх випадках це були дитячі ігри, звісно, надсерйозні, ті, які потім усе життя любиш. Для мене дуже важливо не володіти в любові. І тому – тому чи маю я право говорити про цю квартиру, як маленький принц говорив про троянду? «Про мою ружу випадковий перехожий може подумати, що вона нічим від вас не відрізняється. Та вона, одна-єдина, дорожча для мене від вас усіх, бо я її поливав. Я накривав її шкляним ковпаком. Я затуляв її ширмою від протягів. Задля неї я знищував гусінь (крім двох чи трьох гусениць, щоб із них вивелися метелики). Я чув, як вона скаржилася, вихвалялася чи замовкала. Бо це – моя ружа». «Пожалів би гусінь», - ось і все, що хочеться мені сказати на це. Так, я теж розписала свою шафу. Я зробила лампу в кухні такою красивою, що аж пишаюся собою. Ми привели в цей дім своїх домовиків, поселили тут свої запахи (кава, палички, папір, пральний порошок, метальні ножі), свою музику. Незрозумілим чином це приміщення наповнилося навіть нашим настроєм – хорошим настроєм бадьорих відкривачів Америки, так що тепер, поклавши свій ключ (брязкальце із плейбоївським зайцем «для краси»)під містичним чорним дзеркалом (страшним одороблом, витягнутим з балкона), я заходжу в кімнату, і моя печаль вилітає у вікно, бо кімната підморгує і обіймає. Але я знаю, що колись ми звідси поїдемо, як, зрештою, з будь-якої квартири, яку винаймаємо. Ми не зможемо забрати з собою шафи; не зможемо зняти лампи зі стелі; не зможемо забрати й більш ефемерних речей – оцього затишного диму на балконі, написів на стінах, тисяч пейзажів, якими наші вікна вітають ранок. Це все одно, що відірвати вухо коханій людині, коли ви прощаєтесь. Або відірвати від неї день і площу, в яких вам двом було добре. Дуже-дуже хочеться, але я не буду. Врешті, ми нічого не здобуваємо в любові, але робимо миті й місця прекрасними – а вони у відповідь роблять нас. Про це писав Гайдеггер: мешкання – це не привласнення, але переживання.
«Треба по-справжньому любити місця, щоб вони любили тебе».
А втім, уже наступного дня, коли я буду йти тут, чи через певний час, коли звідси поїду, я почую нелюбий собі трупний запах міцно утрамбованого сміттєвого баку, або на мене кинеться злий собака, або, як знати, і цеглина впаде на голову. «Ну то й що ти вважаєш прекрасним?» - знущально кинуть мені в обличчя ці факти. І треба визнати, що їхня любов тоді буде, можливо, в багато разів сильнішою за мою.

Геррард

Дуже гарне наочне пояснення того, як можна поєднати постструктуралізм і природничу науку:
Eliminating weeds is obviously a ‘problem in gardening’, but defining weeds in the first place requires a cultural, not horticultural, analysis.
Мені подобається цей дядько. Хоч він і злісний компілятор.