Це суперіронічно

Відкрила Елізабет Додд, виявила, що це не наука, а художня есеїстика, закрила.
Перед тим, як закрити, в черговий раз прозріла і проржала.
В одном з попередніх дописів я писала, як довелося розпалювати пічку роздрукованою книгою Торо на кліматичному таборі, щоб врятувтися від дощу.
І от!))
Let’s face it. I am having a love affair with my wood stove.
When I fi rst started living alone again, for the fi rst time in
fi fteen years, I thought the stove might become rather like a
pet, keeping me company on long empty evenings. His name is
Walden, and he fi ts exactly in the large limestone hearth of the
fi replace that, so far as I can tell, was never functional in this
house. Oh, there were fi xtures from a fake log gas insert, but
I mean a real fi re, one that is messy and leaves ash and smoke
curling around in little aromatic, insistent moments of being.
Walden would crackle and maybe purr, and I’d sit on my pale
couch and cry, or try not to cry, and sometimes fi ddle with the
television to see whether I couldn’t somehow properly adjust
the picture tint.

Кюлль проти американців

Дочитую естонських семіотиків, і ось що дивує.
Коли ВОНИ пишуть про екологічну свідомість і проблеми референційності, їм вдається не залізати в нетрі, в які залізають американці. У мене майнула думка: а вони знають один про одного? Кюлль, коли мене йому представили, словосполучення "екологічна критика" впізнав, і досить радо, але в очах не майнуло розуміння, що це таке. А їм було б цікаво, я впевнена! Американцям багато чого варто запозичити в естонських семіотиків.
Підходи, сама концептуальна база сильно різняться. Семіотика значно строгіша й визначеніша, ніж критика культури. Саме друга привела окремих авторів моїх коханих рідерів до того, що ті в пошуках феноменології прямого контакту з довкіллям стали лазити у місця, куди ходили Еббі, Мюр та інші. Це потрібно, але статті про це варто писати в зовсім іншому тоні. В тому, в якому пише Кюлль.
Реально, для мене це було як відкриття контрацепції. Купив, відкрив, і - ви завжди впевнені (С). Ніякихх сумнівів щодо валідності підходу. Ніяких гризот на тему, звідки ноги ростуть у цього екологічного утопізму. Всьо чьотко. Можливо, тому, що нас виховували у старій-добрій структуралістській традиції, з повагою до відкриттів Тартусько-Московської школи, і це просто мій габітус?
Звісно, і екосеміотика має ряд недоліків. Наприклад, той, що її не застосовують до художньої літератури. Тільки Маран до нейчер райтін, але то далеко не завжди художка. На перше око це видається логічним - чьоткий метод до чьотких наукових чи квазінаукових текстів. Але, мені здається, якби американська екокритика в аналізі художки враховувала кюллівські побудови, тоді це було би дійсно круто і не було би цього увязання у філософському болоті типу "чи можемо ми, пишучи про природу, писати ненасильницьки, і взагалі, де істина, ах да, точно, я ж проти постструктуралізму".
Ще одне відкриття Америки))
http://www.zbi.ee/~kalevi/ecosem.htm

Ага, ще одна порція нарцисизму - я написало есе

Tat tvam asi: пара слів про любов
Треба по-справжньому любити місця, щоб вони полюбили тебе
Т. Прохасько
Філологи мають пристрасть до красивих слів. Бажано із флером незрозумілості. Гідрохінон. Tat tvam asi. Genius loci.
Останні два нерідко крутяться в моїй голові, коли піднімаюся сходами до квартири, яку знімаю. Ах, ці слов’янські квартири, які ми знімаємо!
Tat tvam asi означає: ми стаємо тим, на що дивимося. Це санскритський принцип. Він передбачає й обернене читання: те, на що ми дивимося, стає нами.
Це дуже глибоко. Якщо поглянути на нашу квартиру зі шпаринки, обережно поглянути, не накидаючи їй ніяких моїх значень, це просто обшарпана міська квартира. Коли ми сюди переїхали, тут було дуже порожньо, аж моторошно. І весь посуд нидів по кутах немитим. І з розбитого телевізора, який тепер править за тумбочку, надривно-ностальгійно стирчала дротина, а під коричневим ліжком, як грайливе нагадування про фільм жахів, самотньо лежала пластикова рука для якогось дитячого лото. Усе тут самотнє, як… як, наприклад, конотопська відьма, самотнє і самодостатнє.
Такий і цей під’їзд. Треба визнати, що я по-дитячому закохана в його пустку. Як у сюрреалістів були пасажі, так у мене є мої слов’янські загиджені під’їзди. І більше ніде таких нема. Це особливий простір, і я його люблю. В ньому судилося народитись моїй таємниці. Не даремно туристи київського підпілля так люблять усякі закинуті споруди. Це порожнеча, в якій водночас щось є. Повна тиша, де-не-де перервана скрипами, випадковими стогонами, скреготом, падіннями, які, однак, тільки посилюють тишу. Особливо ранній ранок або пізній вечір. Людей нема – є таємниці, тому в під’їздах інколи так страшно. Але і люди є. Саме тому бруд допомагає створити такий саспенс – не тому, що бруд, а тому, що це сліди чиєїсь присутності. Невідомо чиєї. Запахи бувають моторошні – лак, екскременти, палене. Бувають затишні – так пахне борщем або недавно викуреною цигаркою.
Зараз я проходжу повз шостий поверх, і тут на стінах ті самі вірші про любов із чарівно неправильним правописом. Моя співмешканка знає ці вірші: колись їй читала їх подруга з двору. Але цей двір – не той двір. Просто черговий магічний збіг слов’янських під’їздів. Отже, крім запахів, помітки на стінах. Усі ці речі, які стають такими зворушливими в Чорнобилі чи коли вам дуже одиноко. Ось чому було боляче, коли стерли всю історію нашого під’їзду, пофарбувавши стіни. Тепер стало абсолютно невідомим попереднє життя людей тут, серед цих речей, та й самих речей. Горище все ще зберігає чар через свою недоторканість. Тиша, яку ось-ось буде порушено, тому вона така спокуслива, як уже обіцяна комусь наречена (це не моя метафора, однак вона впертим маскулінним бур’яном живе в культурі, й за це одне її не можна не поважати). Тільки на відміну від нареченої, за рахунок своєї комунальності ця тиша нікому не належить, а отже, живе своїм життям. У певній часовій точці, гостро підкресленій випадковою сигаретою чи виразною тінню, ти можеш синхронізуватися з цією тишею. Тоді нічого не треба говорити. Думки приходять, наповнюють і минають. Так само як люди приходять сюди, наповнюють і минають. Як пліснява. Як голуби. Як тіні від хмар на небі. Просто дихати, вдих і видих. Звідусюди буде долинати димна музика 90-х, мого дитинства, мої бійки у дворі, моя художня школа. Якась найвища інтимність, як чужа жуйка, приліплена під партою. Це як ніби чекаєш ангела, який не прилетить. І штука саме в тому, що ти його передчуваєш, але ніколи не побачиш. Нереальне передчуття світла на дні сходової клітки чи навпаки, у верхніх ярусах, тоді як насправді там і там темно. Розпачливо конкретне і невловиме місце.
Я помічаю порожню пляшку, яку лишили сусіди. Тут стаються наші таємні історії. Випадкове кохання без імен. Приховані сльози і мордобій. Вечірні посиденьки, коли більше нема, де разом попити пива. Спільне куріння з сусідом, з яким нізащо не скажете один одному, що насправді ви один про одного думаєте. Самотнє вдивляння у вікно, де якраз догорає день. І все інше, ім’я йому легіон.
Голос мого ключа звучить то як tat tvam asi – піднесено, як отой ангел із диму і пилу, - то як genius loci, низько, мідно. Отже, я стала цим під’їздом, треба визнати. Чи став цей простір мною?
З певного віку я намагалася уникати почуття власності. Спочатку несвідомо, ділячись іграшками з братом, потім свідоміше, ділячись ними з друзями, а потім і зовсім свідомо, ставши лівою активісткою. В усіх випадках це були дитячі ігри, звісно, надсерйозні, ті, які потім усе життя любиш. Для мене дуже важливо не володіти в любові. І тому – тому чи маю я право говорити про цю квартиру, як маленький принц говорив про троянду? «Про мою ружу випадковий перехожий може подумати, що вона нічим від вас не відрізняється. Та вона, одна-єдина, дорожча для мене від вас усіх, бо я її поливав. Я накривав її шкляним ковпаком. Я затуляв її ширмою від протягів. Задля неї я знищував гусінь (крім двох чи трьох гусениць, щоб із них вивелися метелики). Я чув, як вона скаржилася, вихвалялася чи замовкала. Бо це – моя ружа». «Пожалів би гусінь», - ось і все, що хочеться мені сказати на це. Так, я теж розписала свою шафу. Я зробила лампу в кухні такою красивою, що аж пишаюся собою. Ми привели в цей дім своїх домовиків, поселили тут свої запахи (кава, палички, папір, пральний порошок, метальні ножі), свою музику. Незрозумілим чином це приміщення наповнилося навіть нашим настроєм – хорошим настроєм бадьорих відкривачів Америки, так що тепер, поклавши свій ключ (брязкальце із плейбоївським зайцем «для краси»)під містичним чорним дзеркалом (страшним одороблом, витягнутим з балкона), я заходжу в кімнату, і моя печаль вилітає у вікно, бо кімната підморгує і обіймає. Але я знаю, що колись ми звідси поїдемо, як, зрештою, з будь-якої квартири, яку винаймаємо. Ми не зможемо забрати з собою шафи; не зможемо зняти лампи зі стелі; не зможемо забрати й більш ефемерних речей – оцього затишного диму на балконі, написів на стінах, тисяч пейзажів, якими наші вікна вітають ранок. Це все одно, що відірвати вухо коханій людині, коли ви прощаєтесь. Або відірвати від неї день і площу, в яких вам двом було добре. Дуже-дуже хочеться, але я не буду. Врешті, ми нічого не здобуваємо в любові, але робимо миті й місця прекрасними – а вони у відповідь роблять нас. Про це писав Гайдеггер: мешкання – це не привласнення, але переживання.
«Треба по-справжньому любити місця, щоб вони любили тебе».
А втім, уже наступного дня, коли я буду йти тут, чи через певний час, коли звідси поїду, я почую нелюбий собі трупний запах міцно утрамбованого сміттєвого баку, або на мене кинеться злий собака, або, як знати, і цеглина впаде на голову. «Ну то й що ти вважаєш прекрасним?» - знущально кинуть мені в обличчя ці факти. І треба визнати, що їхня любов тоді буде, можливо, в багато разів сильнішою за мою.

Геррард

Дуже гарне наочне пояснення того, як можна поєднати постструктуралізм і природничу науку:
Eliminating weeds is obviously a ‘problem in gardening’, but defining weeds in the first place requires a cultural, not horticultural, analysis.
Мені подобається цей дядько. Хоч він і злісний компілятор.

Поточне

Н.Н. (ініціали несправжні) сказала важливу річ: фантастика - це симптом. Так от, екологічна етика, формована у 60-80-х - теж симптом. (Н. Н., познайомившись зі мною, спитала, чому я така активна зелена активістка, і я відразу стала виправдовуватись)). Наскільки продуктивно може його осягнути літературознавство, важко сказати, але принаймні моєму дослідженню це надає сенсу. Екокритика є виразним проявом екологічної свідомості і їй як ніде більше вдалося висловити всі її особливості і сформувати для цього концептуальний апарат. Я час від часу стикаюся з текстами енвайронменталістів, свідомих природничників, митців, і для них стають актуальними всі ці екокритичні поняття. Лишегу хоча б почитати - таке враження, що він був знайомий із Бюеллом)))
Власне, метафора тексту як організму дуже давня, але сучасна її актуалізація має інший етичний відтінок, ніж раніше. Найближче до цього стоять авангардисти і неокласики 20-30-х рр. (у багатьох національних культурах), а також автори зі Сходу (маю на увазі хоку та інші мініатюри такого плану), хоча про останніх стверджувати не беруся - я мало знаю ту літературу.
Ще одна важлива річ, за яку дякую Р. Поети 20-х і 30-х в українській культурі були уважними до фізичних особливостей довкілля (природних процесів, видів рослин і тварин етц.), вряди-годи для більшого ефекту змішуючи це з міфологією. Чого не скажеш про 60-ків, у яких тут і там природа є лише черговою метафорою для зображення людських досягнень і не-досягнень. дуже легкопереконатися в цьому, порівнявши, як не дивно, тексти про хліб і загалом гастрономію. та й не тільки про хліб) Хоч як на це впливав травматичний досвід голодомору, але 60-к олійник оцінює рослини позитивно такою мірою, якою їх можна зжерти чи якось використати (при цьому свідзінський, на очах у якого то все відбувалося і який сам сильно голодував, пише фактурний "Хліб, ляляля молоко, золотистого масла платівка..." без жодних натяків, що це може бути спожитим, складає оду бурянам, не розділяючи дике і приручене, і ніде не говорить не проя кий голод. все тому, що він не скаржиться: досвід замовчування і приниження навчив його солідарності з мовчазним рослинним світом). олійник мав погляд на мову, подібний до погляду на рослини: є хороші слова, а є погані, які ми полемо (так і рильський писав і. до речі, цікаво. коли) - у нього є страшно кумедний вірш із осудом молодіжного сленгу. Усе це дуже цікаво в контексті того, як 60ки інтерпретували Чорнобиль: скільки памятаю, у Драча туди домішано багато історії. але історії не археологічно пережитої через актуальний дотик до її слідів, а текстуальної, міфологічної. В цьому варто розбиратися. Я би навіт статтю написала, так це цікаво.

про феноменологічний щоденник)

Багато чого, що я пишу як тут, так і в дипломі (на жаль), має характер не фахового філологічного дослідження, а якогось феноменологічного щоденника. Бракує строгості мислення. Хтось дуже слушно про це сказав у коментарях до моєї статті на "літакценті".
Є пояснення, чому це так, хоча безперечно, що мені треба вдосконалювати підхід.
Річ у тім, що загалом екологічна свідомість і етика формуються феноменологічним досвідом (коли ми переживаємо красу і незахищеність життя).А останній як досвід тіла не може бути омовлений досконалою мовою струнких теоретичних побудов, щоб при цьому не була порушена безпосередність.
Мої автори пишуть, що людське тіло смертне. від усвідомлення цієї смертності йде багато спроб людини розібратися зі своїм місцем у природі і не навязувати їй своє "нескінченне". Але імхо все складніше. Є ряд станів, і не конче емоційно негативних, коли ми переживаємо неспроможність контролювати своє тіло, як-от запаморочення, повне знесилення, оргазм, наркотичне спяніння, недосип (власне, так я й почала про це думати), задоволення від силових тренувань чи глибокого розслаблення тощо. У цих станах людина починає виразно ділити світ на "я" (волю) і "не-я" (умовно кажучи, тканину світу, яка волі не покірна), але виникає спокусливе бажання солідаризуватися радше з "не-я". Поясню. Мені насправді подобається обіймати дерева. Не стану розбиратися, чи не міститься в цьому якась неусвідомлена релігійність, на те ж вона й неусвідомлена))) Найпростіше сказати так: дерева - це ті організми, які нікуди не поспішають і не вчиняють насильства над власними клітинами через такий хитрий механізм, як воля. Це чарує, особливо коли перевтомлюєшся. ось чому жителі мегаполісів люблять дику глушину: там панують інші ритми. І ще деревам від мене нічого не треба. Нічогісінько. немає навіть нічого крамольного в тому, що я їх обіймаю, хоча якби я так притулилася до чоловіка на вулиці, це було би сприйнято як знак. І разом з тим, вони рідніші, ніж пічка чи двигун. Я думаю, це тому, що в моїй свідомості є залишки спогадів про те, як я (була хрущем)знала семіотику ландшафту і, грубо кажучи, знала мову дерев, моє життя залежало від цього знання. Щодо технологій людина ще не виробила такого інстинкту, хоча в деяких він є і в мистецтві теж обіграний, особливо в постапокаліптичній японській анімації. Але разом з тим, є якесь на клітинному рівні усвідомлення того, що ми всі - і дерева, і я, і мій лептоп - повязані і залежимо один від одного. Мені би ніколи не спало на думку закидати природі байдужості, як закидав Вайлд і багато хто ще. Її не можна назвати байдужою тільки тому, що вона не женеться за нами, щоби втішити, і іноді поливає дощем, коли ми цього не хочемо. До речі. етика глибинної екології теж має прямі витоки з цього феноменологічного досвіду: коли Наесс закликає розширити своє "я" до живих істот, він, мабуть, має на увазі оце переживання непідконтрольної матерії в собі, матерії, з якою можна спілкуватися, любити, але не примушувати.
Є ще дві (як мінімум) природи,і Б.Б.Ш., здається, у своїй праці їх погано розрізняє. перша природа - це річ-в-собі, з якою ми і стикаємось, описуючи ці стики через феноменологічні досвіди. Друга - це натуралізований порядок: природне тільки кохання чоловіка і жінки, а все інше від лукавого, природно вставати рано, а спати довго неприродно, тощо. Друга природа має назву есенціалізм і часто є насильством над першою. Але першу за другою так важко вловити. Це теж наслідок того, як нам важко омовлювати власний тілесний досвід: ніколи не знаєш, що краще, а що гірше, але для виживання врешті треба розробляти стратегію, от ми її і розробляємо, встановлюючи в культурі норми і приймаючи рішення щодня. Будь-яке рішення - ексклюзія. І все ж без нього я б загинула.

Р. Пірсіг, Дзен і мистецтво догляду за мотоциклом

Це хоч і художка, але вона написана на основі філософської традиції і цікава тим, як у ній технологія і природа підведені під загальну категорію форми (мені ближча "матерія", але в цілому ми говоримо про те саме - просто П. за опис матерії через призму форм, які вона приймає)
Пасаж, який мене зацікавив поки найбільше:
До сих пор я описывал его мир лежащей в основе формы -- или, по крайней мере, один из аспектов его, называемый технологией, -- лишь с внешней точки зрения. Теперь, я думаю, правильнее будет говорить об этом мире с его собственной точки зрения. Я хочу говорить о форме, лежащей в основе мира самой лежащей в основе формы. (...)
Понятия классический и романтический в том смысле, в каком их употреблял Федр, означают следующее:
Классическое понимание видит мир, в первую очередь, как саму форму, лежащую в основе. Романтическое видит его, в первую очередь, в понятиях его непосредственной видимости. Если бы пришлось показывать машину, механический чертеж или электронную схему романтику, то, вероятнее всего, он не увидел бы в них ничего особо интересного. Это его к себе не притягивает, поскольку та реальность, которую он видит, -- поверхность. (...)
Романтический способ, в первую голову, ориентирован на вдохновение, воображение, созидание, интуицию. В большей степени доминируют чувства, а не факты. Когда «Искусство» противопоставляется «Науке», оно зачастую романтично. Романтический способ не подчиняется разуму или законам в своем развитии. Он подчиняется чувству, интуиции и эстетическому сознанию. В культурах Северной Европы романтический способ обычно ассоциируется с женским началом, но такая ассоциация, конечно же, не является обязательной.
Классический способ, напротив, управляется разумом и законами, -- которые сами по себе являются формами, лежащими в основе мысли и поведения. В европейских культурах это, в первую очередь, мужской способ, и сферы науки, юриспруденции и медицины, как правило, непривлекательны для женщин именно по этой причине. Хотя езда на мотоцикле романтична, уход за мотоциклом -- чисто классичен.

Ось так.В основі романтизму лежить протиставлення суті речей і видимості. Класик бачить "видимість" не як поверхову видимість, а як певну функцію (в іншому місці Пірсіг протиставляє одного мотоцикліста, який зосереджений на тому, як річ працює, і іншого - романтика - який бачить тільки те, чим речі є). Тут багато імплікацій щодо таких явищ, як ду-іт-юрселф-культура, неокласицизм, романтичне бачення і навіть есенціалізм. Спробую підчитати, хто насправді придумав цю дихотомію.

Попуск

"Я вранці голос горлиці люблю" - зразок традиційного пасторалізму, який стверджує ідентичність через натуралізацію і протиставлення технології (другій природі), з імпліцитним піднесенням людини як над технологією, так і природою (типовий гуманістичний субєкт лірики шістдесятників). Я завжди знала, що з цим віршем щось нечисто))

Я: Екокритика бла-бла-бла...
Мій друг: Значить, екокритика - це коли ми кажемо, що пісня "Ти втретє цього літа зацвітеш" написана про кактус?
Я: гигиги.
Тепер думаю: а й справді))

Перший млинчик із Торо)

Читаю "Волден". Стільки всього повязано з цією книгою.
Наприклад, парадокс: раніше я вважала Торо нудним моралістом, а Вітмена - гуморним і квітучим. Тепер багато в чому навпаки.
Ще я пригадую постмодерне читання. Влітку роздрукувала собі "Волден" і привезла на табір просто неба у Швейцарію. Табір був повязаний зі змінами клімату. Другого ж дня листки безнадійно перемішалися. За тиждень частиною листків довелося розпалювати пічку (тобто пристосовуватися до тих-таки злощасних змін клімату). Коротше, я читала 131 сторінку після 22, а там і 49. І нічого, читалося))
Одна професорка відкоментила це так: "Now, it is true postmodern reading")
А тепер - ближче до тіла.
У романтиків є категорія піднесеного (англійською це крсивий термін із подвійним дном - я би переклала радше як "невловиме" - sublime). Якщо говорити саме про англофонне поняття, воно, мені здається може бути застосованим до тих речей, які людина сама в собі не може вловити, але які вирішальні для сексульності, таланту і таке інше (тобто і для прописування себе в тексті природи - сформулюємо це так). Різні романтики по-різному розбудовували стосунки з цією штукою. Хтось намагався опанувати, хтось творчо використати. Торо - фіфті-фіфті: він, з одного боку, практикує самообмеження, з іншого - це приносить йому задоволення. Близько до гибинної екології Наесса, яка базується на розширенні "я" до всіх живих істот (хоч і не воно). В будь-якомй разі, дуже важлива річ саме в етичному плані оце саблайм.
А от у Канта піднесене - це своєрідна категорія явищ природи, які викликають у людини жах, повагу і ем... піднесення (пошукаю цитату - в мене була, саме з Канта, не Бориса Борисовича)). І найголовніша її функція - естетична. Треба про це думати.

Джон Берроуз: погляд реаліста на міфофітоніми))

Джон Берроуз, про якого пише Б'юел, був ученим і трошки критиком у часи розквіту американського реалізму. Він написав проникливий текст "Про природу й поетів" на тему того, як некоректно з погляду біології поети-сучасники й романтики користувались образами птахів, рослин тощо. Виявилося, що часто образність американців напряму передерта з англійської поезії (деякі птахи прямо поводяться відповдно до англійських, а не американських реалій). Благородному обуренню пана Джона нема меж. Із цього можна було б зробити висновок, що дослідник цінував більш екологічну грамотність, ніж поетичну майстерність, і все ж... У кінці він робить консервативний пасаж про те, що природа для поета (образ поета збірний - це і Блейк з його нехіттю до природи, і Теннісон із розумінням) лише матеріал, і не варто чекати від поетів нічого істотнішого, ну, він сам розуміє, але ж судіть самі, це безграмотно - писати про жовту фіалку, що вона пахне.
Кілька моїх міркувань про українців - і будуть цитати)
Прерогатива говорити від імені реальності (як воно все насправді) робить нас сильними. Тому іноді екологічна грамотність стає зброєю в руках критиків проти письменників, а письменників проти попередників (тут у звязку з темою диплому не зайве сказати про блумівську ідею страху впливу). Приклад - те, як жінки-авторки романів про фронтир вистьобують і обігрують стереотипи природи з маскулінних по суті романів про захід (приклад - Мері Остін і Брет Гарт). Мені відразу згадується Зеров, який написав колись шпильку Шевченкові, що, мовляв, тополя - дерево не українське за походженням, дарма ви отак, пане кобзарю, зробили з неї національний символ. Або Вільде, яка весь час імпліцитно критикує стереотипи простору в Кобилянської: жінка в лісі за містом у Вільде не вільна й не щаслива, а ще й ущипливо каже: от як містянии люблять поїхати за 10км від міста й уявляти себе дикунами. Я більше ніж переконана, що такого багато можна накопати і в Домонтовича, але навмисне не шукала. Ще згадалося, що критики завжди кидали помідорами в Сосюру за фактологічну некоректність (у нього багато історичних і географічних ляпсусів, якщо писав не про рідний край).
Мій Свідзінський у цьому плані повівся дуже грамотно й розіграв ту карту, яку Бюел дуже цінує в Торо, тільки розіграв краще. Він увесь час наголошує на тому, як бажане від природи й дійсне в ній не збігаються. Магія і шарм цієї поезії полягає в тому, що магічне підпорядкування природи або недопрацьовує, або працює не на руку магу. "Не мріє іволга співати в садах коралів під водою". То у нього купа міфологічних і ще Бог знає яких алюзій у двох рядках, а то цілком конткретні образи, про які можна здогадатися, що це вони, тільки побувавши в лісі чи в полі, слово честі (я колись так у походах несподівано познаходила дуже реальні референти цих модерністських рядків). І ще не раз писали про те, що оце звернення до природи - своєрідна форма ескапізму від агресивного й політизованого режиму, смішні речі навіть писали (але прихований меседж такий, що екологічна грамотність робить людину сильнішою).
А ось нарешті й те, до чого я це все.
Eckermann could instruct Goethe in ornithology, but could not Goethe instruct Eckermann in the meaning and mystery of the bird?
for as a rule, the greater the poet, the more correct and truthful will be his specifications
We have several varieties of blackbirds, it is true; but when an American poet speaks in a general way of the blackbird piping or singing in a tree, as he would speak of a robin or a sparrow, the suggestion or reminiscence awakened is always that of the blackbird of English poetry.

"In days when daisies deck the ground,
And blackbirds whistle clear,
With honest joy our hearts will bound
To see the coming year"--
sings Burns. I suspect that the English reader of even some of Emerson's and Lowell's poems would infer that our blackbird was identical with the British species.

The cuckoo is a bird that figures largely in English poetry, but he always has an equivocal look in American verse, unless sharply discriminated. We have a cuckoo, but he is a great recluse; and I am sure the poets do not know when he comes or goes, while to make him sing familiarly like the British species, as I have known at least one of our poets to do, is to come very wide of the mark. Our bird is as solitary and joyless as the most veritable anchorite.
In like manner the primrose is an exotic in American poetry, to say nothing of the snowdrop and the daisy. Its prominence in English poetry can be understood when we remember that the plant is so abundant in England as to be almost a weed, and that it comes early and is very pretty.
By cowslip, our poets and writers generally mean the yellow marsh marigold, which belongs to a different family of plants, but which, as a spring token and a pretty flower, is a very good substitute for the cowslip. Our real cowslip, the shooting star, is very rare, and is one of the most beautiful of native flowers.
Another flower, which I suspect our poets see largely through the medium of English literature and invest with borrowed charms, is the violet. The violet is a much more winsome and poetic flower in England than it is in this country, for the reason that it comes very early and is sweet-scented; our common violet is not among the earliest flowers, and it is odorless.
When they name a flower or a tree or a bird, whatever halo of the ideal they throw around it, it must not be made to belie the botany or the natural history. I doubt if you can catch Shakespeare transgressing the law in this respect, except where he followed the superstition and the imperfect knowledge of his time, as in his treatment of the honey- bee.
Nature is of course universal, but in the same sense is she local and particular,--cuts every suit to fit the wearer, gives every land an earth and sky of its own, and a flora and fauna to match. (це банальний, але важливий додаток до теми національного партикуляризму, вираженому через природу)
The poet is also a little unfaithful to the lore of his boyhood when he says
"The partridge beats his throbbing drum"
in midsummer. As a rule, the partridge does not drum later than June, except fitfully during the Indian summer, while April and May are his favorite months. And let me say here, for the benefit of the poets who do not go to the woods, that the partridge does not always drum upon a log; he frequently drums upon a rock or a stone wall, if a suitable log be not handy, and no ear can detect the difference. His drum is really his own proud breast, and beneath his small hollow wings gives forth the same low, mellow thunder from a rock as from a log. Bryant has recognized this fact in one of his poems.
Our poets are quite apt to get ahead or behind the season with their flowers and birds. It is not often that we catch such a poet as Emerson napping. He knows nature, and he knows the New England fields and woods, as few poets do.
His "Titmouse" is studied in our winter woods, and his "Humble-Bee" in our summer fields. He has seen farther into the pine-tree than any other poet; his "May-Day" is full of our spring sounds and tokens; he knows the "punctual birds," and the "herbs and simples of the wood:"
Yet he was not always an infallible observer; he sometimes tripped up on his facts, and at other times he deliberately moulded them, adding to, or cutting off, to suit the purposes of his verse.
(А от просто цікавий факт) . To help the young bird forth would insure its speedy death. It is not true, either, that the parent shoves its young from the nest when they are fully fledged, except possibly in the case of some of the swallows and of the eagle. The young of all our more common birds leave the nest of their own motion, stimulated probably by the calls of the parents, and in some cases by the withholding of food for a longer period than usual.
In "The Song of the Sower" our poet covers up part of the truth with the grain. The point and moral of the song he puts in the statement, that the wheat sown in the fall lies in the ground till spring before it germinates; when, in fact, it sprouts and grows and covers the ground with "emerald blades" in the fall
Both Bryant and Longfellow put their spring bluebird in the elm, which is a much better place for the oriole,--the elm-loving oriole.
Longfellow is perhaps less close and exact in his dealings with nature than any of his compeers, although he has written some fine naturalistic poems, as his "Rain in Summer," and others. When his fancy is taken, he does not always stop to ask, Is this so? Is this true?
Whittier gets closer to the bone of the New England nature. He comes from the farm, and his memory is stored with boyhood's wild and curious lore
But there is seldom a false note in any of Whittier's descriptions of rural sights and sounds.
Nature's strong and striking effects are best rendered by closest fidelity to her. Listen and look intently, and catch the exact effect as nearly as you can. It seems as if Lowell had done this more than most of his brother poets. (про важливість досвіду контакту)
Tennyson is said to have very poor eyes, but there seems to be no defect in the vision with which he sees nature, while he often hits the nail on the head in a way that would indicate the surest sight. True, he makes the swallow hunt the bee, which, for aught I know, the swallow may do in England.
Whitman is less local than the New England poets, and faces more to the West. But he makes himself at home everywhere, and puts in characteristic scenes and incidents, generally compressed into a single line, from all trades and doings and occupations, North, East, South, West, and identifies himself with man in all straits and conditions on the continent. Like the old poets, he does not dwell upon nature, except occasionally through the vistas opened up by the great sciences, as astronomy and geology, but upon life and movement and personality, and puts in a shred of natural history here and there,--the "twittering redstart," the spotted hawk swooping by, the oscillating sea-gulls, the yellow-crowned heron, the razor-billed auk, the lone wood duck, the migrating geese, the sharp-hoofed moose, the mockingbird "the thrush, the hermit," etc.,--to help locate and define his position. Everywhere in nature Whitman finds human relations, human responsions. (до речі, важливо, як Берроуз цінує локальність. Глобальність може бути знаряддям антропоцентризму. Або причиною)
There is nothing in nature but what the beholder supplies. Does the sculptor interpret the marble or his own ideal? Is the music in the instrument, or in the soul of the performer? Nature is a dead clod until you have breathed upon it with your genius. You commune with your own soul, not with woods or waters; they furnish the conditions, and are what you make them. Did Shelley interpret the song of the skylark, or Keats that of the nightingale? They interpreted their own wild, yearning hearts. The trick of the poet is always to idealize nature,--to see it subjectively. You cannot find what the poets find in the woods until you take the poet's heart to the woods. He sees nature through a colored glass, sees it truthfully, but with an indescribable charm added, the aureole of the spirit. A tree, a cloud, a bird, a sunset, have no hidden meaning that the art of the poet is to unlock for us. Every poet shall interpret them differently, and interpret them rightly, because the soul is infinite. (у цьому пасажі є два цікавих нюанси: один, що все одно поети ніколи не інтерпретують природи, а другий, що нескінченність комбінацій, у яких може вловити природу геній поета, множинність, є цінною).

Алдо Леопольд, Етика землі

Це есе - уривок (причому прикінцевий - це найідеологічніша частина) з дуже відомої книжки цього послідовника Торо Sand County Almanac (1949). Алдо Леопольд - відомий еколог, зокрема дослідик лісів. До нього дуже часто звертаються екокритики, яких я читала (Глотфелті, Б'юел, Геррард та інші). Міркування певною мірою суголосні ідеї "письма про довкілля", запропонованій Б'юелом, що вже спонукає замиситися про глибинний звязок в екокритиці між ЕТИКОЮ і поЕТИКОЮ)) Цікаво, що це есе я прочитала не так заради диплому, як... для роботи. І воно виявилось незайвим.
This extension of ethics, so far studied only by philosophers, is actually a process in ecological evolution. Its sequence may be described in ecological as well as in philosophic terns. An ethic, ecologically, is a limitation on freedom action in the struggle for existence. An ethic, philosophically is a differentiation of social from anti-social conduct.
The first ethics dealt with the relation between individuals; the Mosaic Decalogue is an example. Later accretions dealt with the relation between the individual and society. The Golden Rule tries to integrate the individual to society, democracy to integrate social organization to the individual.
There is as yet no ethic dealing with man's relation to land and to the animals and plants which grow upon it. Land, like Odysseus' slave-girls, is still property.
The extension of ethics to this third element in human environment is, if I read the evidence correctly, an evolutionary possibility and an ecological necessity.
Ethics are possibly a kind of community instinct in-the-making.
The land ethic simply enlarges the boundaries of the community to include soils, waters, plants, and animals, or collectively: the land.
A land ethic of course cannot prevent the alteration, management, and use of these 'resources,' but it does affirm their right to continued existence, and, at least in spots, their continued existence in a natural state.
Many historical events, hitherto explained solely in terms of human enterprise, were actually biotic interactions between people and land. The characteristics of the land determined the facts quite as potently as the characteristics of the men who lived on it.
Consider, for example, the settlement of the Mississippi valley.
This said to farmers, in effect: we, the Public, will furnish you free technical service and loan you specialized machinery, if you will write your own rules for land-use. Each county may write its own rules, and they will have the force of law. Nearly all the counties promptly organized to accept the proffered help, but after a decade of operation, no county has yet written a single rule.
Land-use ethics are still governed wholly by economic self-interest, just as social ethics were century ago.
One basic weakness in a conservation system based wholly on economic motives is that most members of the land community have no economic value. Wildflowers and songbird are examples. Of the 22,000 higher plants and animals native to Wisconsin, it is doubtful whether more than 5 per cent can be sold, fed, eaten, or otherwise put to economic use Yet these creatures are members of the biotic community, and if (as I believe) its stability depends on its integrity they are entitled to continuance.
Lack of economic value is sometimes a character not only of species or groups, but of entire biotic communities: marshes, bogs, dunes, and 'deserts' are examples.
An ethic to supplement and guide the economic relation to land presupposes the existence of some mental image of land as a biotic mechanism. We can be ethical only in relation to something we can see, feel, understand, love, or otherwise have faith in.
The image commonly employed in conservation education is 'the balance of nature.' For reasons too lengthy to detail here, this figure of speech fails to describe accurately what little we know about the land mechanism. A much truer image is the one employed in ecology: the biotic pyramid
Each successive layer depends on those below it for food and often for other services, and each in turn furnishes food and services to those above. Proceeding upward, each successive layer decreases in numerical abundance.
Land, then, is not merely soil; it is a fountain of energy flowing through a circuit of soils, plants, and animals.
When a change occurs in one part of the circuit, many other parts must adjust themselves to it. Change does not necessarily obstruct or divert the flow of energy; evolution is a long series of self-induced changes, the net result of which has been to elaborate the flow mechanism and to lengthen the circuit. Evolutionary changes, however, are usually slow and local. Man's invention of tools has enable him to make changes of unprecedented violence, rapidity and scope.
This thumbnail sketch of land as an energy circuit conveys three basic ideas:
1. That land is not merely soil.
2. That the native plants and animals kept the energy circuit open; others may or may not,
3. That man-made changes are of a different order than evolutionary changes, and have effects more comprehensive than is intended or foreseen
Western Europe, then, has a resistant biota. Its inner processes are tough, elastic, resistant to strain.
The combined evidence of history and ecology seems to support one general deduction: the less violent the man made changes, the greater the probability of successful readjustment in the pyramid. Violence, in turn, varies with human population density; a dense population requires more violent conversion
Professor Weaver proposes that we use prairie flowers to re-flocculate the wasting soils of the dust bowl; who knows what purpose cranes and condors, otters and grizzlies may some day be used?
A land ethic, then, reflects the existence of an ecological conscience, and this in turn reflects a conviction of individual responsibility for the health of the land. Health is the capacity of the land for self-renewal. Conservation is our effort to understand and preserve this capacity.
Scientific agriculture was actively developing before ecology was born, hence a slower penetration of ecological concepts might be expected.
It is inconceivable to me that an ethical relation to land can exist without love, respect, and admiration for land and a high regard for its value. By value, I of course mean something far broader than mere economic value; I mean value in the philosophical sense.
. Your true modern is separate from the land by many middlemen, and by innumerable physical gadgets. He has no vital relation to it; to him it is the space between cities on which crops grow.
The 'key-log' which must be moved to release the evolutionary process for an ethic is simply this: quit thinking about decent land-use as solely an economic problem. Examine each question in terms of what is ethically and esthetically right, as well as what is economically expedient. A thing is right when it tends to preserve the integrity, stability, and beauty of the biotic community. It is wrong when it tends otherwise.
The fallacy the economic determinists have tied around our collective neck, and which we now need to cast off, is the belief that economics determines all land-use. This is simply not true.