Дочитую естонських семіотиків, і ось що дивує.
Коли ВОНИ пишуть про екологічну свідомість і проблеми референційності, їм вдається не залізати в нетрі, в які залізають американці. У мене майнула думка: а вони знають один про одного? Кюлль, коли мене йому представили, словосполучення "екологічна критика" впізнав, і досить радо, але в очах не майнуло розуміння, що це таке. А їм було б цікаво, я впевнена! Американцям багато чого варто запозичити в естонських семіотиків.
Підходи, сама концептуальна база сильно різняться. Семіотика значно строгіша й визначеніша, ніж критика культури. Саме друга привела окремих авторів моїх коханих рідерів до того, що ті в пошуках феноменології прямого контакту з довкіллям стали лазити у місця, куди ходили Еббі, Мюр та інші. Це потрібно, але статті про це варто писати в зовсім іншому тоні. В тому, в якому пише Кюлль.
Реально, для мене це було як відкриття контрацепції. Купив, відкрив, і - ви завжди впевнені (С). Ніякихх сумнівів щодо валідності підходу. Ніяких гризот на тему, звідки ноги ростуть у цього екологічного утопізму. Всьо чьотко. Можливо, тому, що нас виховували у старій-добрій структуралістській традиції, з повагою до відкриттів Тартусько-Московської школи, і це просто мій габітус?
Звісно, і екосеміотика має ряд недоліків. Наприклад, той, що її не застосовують до художньої літератури. Тільки Маран до нейчер райтін, але то далеко не завжди художка. На перше око це видається логічним - чьоткий метод до чьотких наукових чи квазінаукових текстів. Але, мені здається, якби американська екокритика в аналізі художки враховувала кюллівські побудови, тоді це було би дійсно круто і не було би цього увязання у філософському болоті типу "чи можемо ми, пишучи про природу, писати ненасильницьки, і взагалі, де істина, ах да, точно, я ж проти постструктуралізму".
Ще одне відкриття Америки))
http://www.zbi.ee/~kalevi/ecosem.htm
Немає коментарів:
Дописати коментар