Це суперіронічно

Відкрила Елізабет Додд, виявила, що це не наука, а художня есеїстика, закрила.
Перед тим, як закрити, в черговий раз прозріла і проржала.
В одном з попередніх дописів я писала, як довелося розпалювати пічку роздрукованою книгою Торо на кліматичному таборі, щоб врятувтися від дощу.
І от!))
Let’s face it. I am having a love affair with my wood stove.
When I fi rst started living alone again, for the fi rst time in
fi fteen years, I thought the stove might become rather like a
pet, keeping me company on long empty evenings. His name is
Walden, and he fi ts exactly in the large limestone hearth of the
fi replace that, so far as I can tell, was never functional in this
house. Oh, there were fi xtures from a fake log gas insert, but
I mean a real fi re, one that is messy and leaves ash and smoke
curling around in little aromatic, insistent moments of being.
Walden would crackle and maybe purr, and I’d sit on my pale
couch and cry, or try not to cry, and sometimes fi ddle with the
television to see whether I couldn’t somehow properly adjust
the picture tint.

Кюлль проти американців

Дочитую естонських семіотиків, і ось що дивує.
Коли ВОНИ пишуть про екологічну свідомість і проблеми референційності, їм вдається не залізати в нетрі, в які залізають американці. У мене майнула думка: а вони знають один про одного? Кюлль, коли мене йому представили, словосполучення "екологічна критика" впізнав, і досить радо, але в очах не майнуло розуміння, що це таке. А їм було б цікаво, я впевнена! Американцям багато чого варто запозичити в естонських семіотиків.
Підходи, сама концептуальна база сильно різняться. Семіотика значно строгіша й визначеніша, ніж критика культури. Саме друга привела окремих авторів моїх коханих рідерів до того, що ті в пошуках феноменології прямого контакту з довкіллям стали лазити у місця, куди ходили Еббі, Мюр та інші. Це потрібно, але статті про це варто писати в зовсім іншому тоні. В тому, в якому пише Кюлль.
Реально, для мене це було як відкриття контрацепції. Купив, відкрив, і - ви завжди впевнені (С). Ніякихх сумнівів щодо валідності підходу. Ніяких гризот на тему, звідки ноги ростуть у цього екологічного утопізму. Всьо чьотко. Можливо, тому, що нас виховували у старій-добрій структуралістській традиції, з повагою до відкриттів Тартусько-Московської школи, і це просто мій габітус?
Звісно, і екосеміотика має ряд недоліків. Наприклад, той, що її не застосовують до художньої літератури. Тільки Маран до нейчер райтін, але то далеко не завжди художка. На перше око це видається логічним - чьоткий метод до чьотких наукових чи квазінаукових текстів. Але, мені здається, якби американська екокритика в аналізі художки враховувала кюллівські побудови, тоді це було би дійсно круто і не було би цього увязання у філософському болоті типу "чи можемо ми, пишучи про природу, писати ненасильницьки, і взагалі, де істина, ах да, точно, я ж проти постструктуралізму".
Ще одне відкриття Америки))
http://www.zbi.ee/~kalevi/ecosem.htm

Ага, ще одна порція нарцисизму - я написало есе

Tat tvam asi: пара слів про любов
Треба по-справжньому любити місця, щоб вони полюбили тебе
Т. Прохасько
Філологи мають пристрасть до красивих слів. Бажано із флером незрозумілості. Гідрохінон. Tat tvam asi. Genius loci.
Останні два нерідко крутяться в моїй голові, коли піднімаюся сходами до квартири, яку знімаю. Ах, ці слов’янські квартири, які ми знімаємо!
Tat tvam asi означає: ми стаємо тим, на що дивимося. Це санскритський принцип. Він передбачає й обернене читання: те, на що ми дивимося, стає нами.
Це дуже глибоко. Якщо поглянути на нашу квартиру зі шпаринки, обережно поглянути, не накидаючи їй ніяких моїх значень, це просто обшарпана міська квартира. Коли ми сюди переїхали, тут було дуже порожньо, аж моторошно. І весь посуд нидів по кутах немитим. І з розбитого телевізора, який тепер править за тумбочку, надривно-ностальгійно стирчала дротина, а під коричневим ліжком, як грайливе нагадування про фільм жахів, самотньо лежала пластикова рука для якогось дитячого лото. Усе тут самотнє, як… як, наприклад, конотопська відьма, самотнє і самодостатнє.
Такий і цей під’їзд. Треба визнати, що я по-дитячому закохана в його пустку. Як у сюрреалістів були пасажі, так у мене є мої слов’янські загиджені під’їзди. І більше ніде таких нема. Це особливий простір, і я його люблю. В ньому судилося народитись моїй таємниці. Не даремно туристи київського підпілля так люблять усякі закинуті споруди. Це порожнеча, в якій водночас щось є. Повна тиша, де-не-де перервана скрипами, випадковими стогонами, скреготом, падіннями, які, однак, тільки посилюють тишу. Особливо ранній ранок або пізній вечір. Людей нема – є таємниці, тому в під’їздах інколи так страшно. Але і люди є. Саме тому бруд допомагає створити такий саспенс – не тому, що бруд, а тому, що це сліди чиєїсь присутності. Невідомо чиєї. Запахи бувають моторошні – лак, екскременти, палене. Бувають затишні – так пахне борщем або недавно викуреною цигаркою.
Зараз я проходжу повз шостий поверх, і тут на стінах ті самі вірші про любов із чарівно неправильним правописом. Моя співмешканка знає ці вірші: колись їй читала їх подруга з двору. Але цей двір – не той двір. Просто черговий магічний збіг слов’янських під’їздів. Отже, крім запахів, помітки на стінах. Усі ці речі, які стають такими зворушливими в Чорнобилі чи коли вам дуже одиноко. Ось чому було боляче, коли стерли всю історію нашого під’їзду, пофарбувавши стіни. Тепер стало абсолютно невідомим попереднє життя людей тут, серед цих речей, та й самих речей. Горище все ще зберігає чар через свою недоторканість. Тиша, яку ось-ось буде порушено, тому вона така спокуслива, як уже обіцяна комусь наречена (це не моя метафора, однак вона впертим маскулінним бур’яном живе в культурі, й за це одне її не можна не поважати). Тільки на відміну від нареченої, за рахунок своєї комунальності ця тиша нікому не належить, а отже, живе своїм життям. У певній часовій точці, гостро підкресленій випадковою сигаретою чи виразною тінню, ти можеш синхронізуватися з цією тишею. Тоді нічого не треба говорити. Думки приходять, наповнюють і минають. Так само як люди приходять сюди, наповнюють і минають. Як пліснява. Як голуби. Як тіні від хмар на небі. Просто дихати, вдих і видих. Звідусюди буде долинати димна музика 90-х, мого дитинства, мої бійки у дворі, моя художня школа. Якась найвища інтимність, як чужа жуйка, приліплена під партою. Це як ніби чекаєш ангела, який не прилетить. І штука саме в тому, що ти його передчуваєш, але ніколи не побачиш. Нереальне передчуття світла на дні сходової клітки чи навпаки, у верхніх ярусах, тоді як насправді там і там темно. Розпачливо конкретне і невловиме місце.
Я помічаю порожню пляшку, яку лишили сусіди. Тут стаються наші таємні історії. Випадкове кохання без імен. Приховані сльози і мордобій. Вечірні посиденьки, коли більше нема, де разом попити пива. Спільне куріння з сусідом, з яким нізащо не скажете один одному, що насправді ви один про одного думаєте. Самотнє вдивляння у вікно, де якраз догорає день. І все інше, ім’я йому легіон.
Голос мого ключа звучить то як tat tvam asi – піднесено, як отой ангел із диму і пилу, - то як genius loci, низько, мідно. Отже, я стала цим під’їздом, треба визнати. Чи став цей простір мною?
З певного віку я намагалася уникати почуття власності. Спочатку несвідомо, ділячись іграшками з братом, потім свідоміше, ділячись ними з друзями, а потім і зовсім свідомо, ставши лівою активісткою. В усіх випадках це були дитячі ігри, звісно, надсерйозні, ті, які потім усе життя любиш. Для мене дуже важливо не володіти в любові. І тому – тому чи маю я право говорити про цю квартиру, як маленький принц говорив про троянду? «Про мою ружу випадковий перехожий може подумати, що вона нічим від вас не відрізняється. Та вона, одна-єдина, дорожча для мене від вас усіх, бо я її поливав. Я накривав її шкляним ковпаком. Я затуляв її ширмою від протягів. Задля неї я знищував гусінь (крім двох чи трьох гусениць, щоб із них вивелися метелики). Я чув, як вона скаржилася, вихвалялася чи замовкала. Бо це – моя ружа». «Пожалів би гусінь», - ось і все, що хочеться мені сказати на це. Так, я теж розписала свою шафу. Я зробила лампу в кухні такою красивою, що аж пишаюся собою. Ми привели в цей дім своїх домовиків, поселили тут свої запахи (кава, палички, папір, пральний порошок, метальні ножі), свою музику. Незрозумілим чином це приміщення наповнилося навіть нашим настроєм – хорошим настроєм бадьорих відкривачів Америки, так що тепер, поклавши свій ключ (брязкальце із плейбоївським зайцем «для краси»)під містичним чорним дзеркалом (страшним одороблом, витягнутим з балкона), я заходжу в кімнату, і моя печаль вилітає у вікно, бо кімната підморгує і обіймає. Але я знаю, що колись ми звідси поїдемо, як, зрештою, з будь-якої квартири, яку винаймаємо. Ми не зможемо забрати з собою шафи; не зможемо зняти лампи зі стелі; не зможемо забрати й більш ефемерних речей – оцього затишного диму на балконі, написів на стінах, тисяч пейзажів, якими наші вікна вітають ранок. Це все одно, що відірвати вухо коханій людині, коли ви прощаєтесь. Або відірвати від неї день і площу, в яких вам двом було добре. Дуже-дуже хочеться, але я не буду. Врешті, ми нічого не здобуваємо в любові, але робимо миті й місця прекрасними – а вони у відповідь роблять нас. Про це писав Гайдеггер: мешкання – це не привласнення, але переживання.
«Треба по-справжньому любити місця, щоб вони любили тебе».
А втім, уже наступного дня, коли я буду йти тут, чи через певний час, коли звідси поїду, я почую нелюбий собі трупний запах міцно утрамбованого сміттєвого баку, або на мене кинеться злий собака, або, як знати, і цеглина впаде на голову. «Ну то й що ти вважаєш прекрасним?» - знущально кинуть мені в обличчя ці факти. І треба визнати, що їхня любов тоді буде, можливо, в багато разів сильнішою за мою.

Геррард

Дуже гарне наочне пояснення того, як можна поєднати постструктуралізм і природничу науку:
Eliminating weeds is obviously a ‘problem in gardening’, but defining weeds in the first place requires a cultural, not horticultural, analysis.
Мені подобається цей дядько. Хоч він і злісний компілятор.

Поточне

Н.Н. (ініціали несправжні) сказала важливу річ: фантастика - це симптом. Так от, екологічна етика, формована у 60-80-х - теж симптом. (Н. Н., познайомившись зі мною, спитала, чому я така активна зелена активістка, і я відразу стала виправдовуватись)). Наскільки продуктивно може його осягнути літературознавство, важко сказати, але принаймні моєму дослідженню це надає сенсу. Екокритика є виразним проявом екологічної свідомості і їй як ніде більше вдалося висловити всі її особливості і сформувати для цього концептуальний апарат. Я час від часу стикаюся з текстами енвайронменталістів, свідомих природничників, митців, і для них стають актуальними всі ці екокритичні поняття. Лишегу хоча б почитати - таке враження, що він був знайомий із Бюеллом)))
Власне, метафора тексту як організму дуже давня, але сучасна її актуалізація має інший етичний відтінок, ніж раніше. Найближче до цього стоять авангардисти і неокласики 20-30-х рр. (у багатьох національних культурах), а також автори зі Сходу (маю на увазі хоку та інші мініатюри такого плану), хоча про останніх стверджувати не беруся - я мало знаю ту літературу.
Ще одна важлива річ, за яку дякую Р. Поети 20-х і 30-х в українській культурі були уважними до фізичних особливостей довкілля (природних процесів, видів рослин і тварин етц.), вряди-годи для більшого ефекту змішуючи це з міфологією. Чого не скажеш про 60-ків, у яких тут і там природа є лише черговою метафорою для зображення людських досягнень і не-досягнень. дуже легкопереконатися в цьому, порівнявши, як не дивно, тексти про хліб і загалом гастрономію. та й не тільки про хліб) Хоч як на це впливав травматичний досвід голодомору, але 60-к олійник оцінює рослини позитивно такою мірою, якою їх можна зжерти чи якось використати (при цьому свідзінський, на очах у якого то все відбувалося і який сам сильно голодував, пише фактурний "Хліб, ляляля молоко, золотистого масла платівка..." без жодних натяків, що це може бути спожитим, складає оду бурянам, не розділяючи дике і приручене, і ніде не говорить не проя кий голод. все тому, що він не скаржиться: досвід замовчування і приниження навчив його солідарності з мовчазним рослинним світом). олійник мав погляд на мову, подібний до погляду на рослини: є хороші слова, а є погані, які ми полемо (так і рильський писав і. до речі, цікаво. коли) - у нього є страшно кумедний вірш із осудом молодіжного сленгу. Усе це дуже цікаво в контексті того, як 60ки інтерпретували Чорнобиль: скільки памятаю, у Драча туди домішано багато історії. але історії не археологічно пережитої через актуальний дотик до її слідів, а текстуальної, міфологічної. В цьому варто розбиратися. Я би навіт статтю написала, так це цікаво.

про феноменологічний щоденник)

Багато чого, що я пишу як тут, так і в дипломі (на жаль), має характер не фахового філологічного дослідження, а якогось феноменологічного щоденника. Бракує строгості мислення. Хтось дуже слушно про це сказав у коментарях до моєї статті на "літакценті".
Є пояснення, чому це так, хоча безперечно, що мені треба вдосконалювати підхід.
Річ у тім, що загалом екологічна свідомість і етика формуються феноменологічним досвідом (коли ми переживаємо красу і незахищеність життя).А останній як досвід тіла не може бути омовлений досконалою мовою струнких теоретичних побудов, щоб при цьому не була порушена безпосередність.
Мої автори пишуть, що людське тіло смертне. від усвідомлення цієї смертності йде багато спроб людини розібратися зі своїм місцем у природі і не навязувати їй своє "нескінченне". Але імхо все складніше. Є ряд станів, і не конче емоційно негативних, коли ми переживаємо неспроможність контролювати своє тіло, як-от запаморочення, повне знесилення, оргазм, наркотичне спяніння, недосип (власне, так я й почала про це думати), задоволення від силових тренувань чи глибокого розслаблення тощо. У цих станах людина починає виразно ділити світ на "я" (волю) і "не-я" (умовно кажучи, тканину світу, яка волі не покірна), але виникає спокусливе бажання солідаризуватися радше з "не-я". Поясню. Мені насправді подобається обіймати дерева. Не стану розбиратися, чи не міститься в цьому якась неусвідомлена релігійність, на те ж вона й неусвідомлена))) Найпростіше сказати так: дерева - це ті організми, які нікуди не поспішають і не вчиняють насильства над власними клітинами через такий хитрий механізм, як воля. Це чарує, особливо коли перевтомлюєшся. ось чому жителі мегаполісів люблять дику глушину: там панують інші ритми. І ще деревам від мене нічого не треба. Нічогісінько. немає навіть нічого крамольного в тому, що я їх обіймаю, хоча якби я так притулилася до чоловіка на вулиці, це було би сприйнято як знак. І разом з тим, вони рідніші, ніж пічка чи двигун. Я думаю, це тому, що в моїй свідомості є залишки спогадів про те, як я (була хрущем)знала семіотику ландшафту і, грубо кажучи, знала мову дерев, моє життя залежало від цього знання. Щодо технологій людина ще не виробила такого інстинкту, хоча в деяких він є і в мистецтві теж обіграний, особливо в постапокаліптичній японській анімації. Але разом з тим, є якесь на клітинному рівні усвідомлення того, що ми всі - і дерева, і я, і мій лептоп - повязані і залежимо один від одного. Мені би ніколи не спало на думку закидати природі байдужості, як закидав Вайлд і багато хто ще. Її не можна назвати байдужою тільки тому, що вона не женеться за нами, щоби втішити, і іноді поливає дощем, коли ми цього не хочемо. До речі. етика глибинної екології теж має прямі витоки з цього феноменологічного досвіду: коли Наесс закликає розширити своє "я" до живих істот, він, мабуть, має на увазі оце переживання непідконтрольної матерії в собі, матерії, з якою можна спілкуватися, любити, але не примушувати.
Є ще дві (як мінімум) природи,і Б.Б.Ш., здається, у своїй праці їх погано розрізняє. перша природа - це річ-в-собі, з якою ми і стикаємось, описуючи ці стики через феноменологічні досвіди. Друга - це натуралізований порядок: природне тільки кохання чоловіка і жінки, а все інше від лукавого, природно вставати рано, а спати довго неприродно, тощо. Друга природа має назву есенціалізм і часто є насильством над першою. Але першу за другою так важко вловити. Це теж наслідок того, як нам важко омовлювати власний тілесний досвід: ніколи не знаєш, що краще, а що гірше, але для виживання врешті треба розробляти стратегію, от ми її і розробляємо, встановлюючи в культурі норми і приймаючи рішення щодня. Будь-яке рішення - ексклюзія. І все ж без нього я б загинула.

Р. Пірсіг, Дзен і мистецтво догляду за мотоциклом

Це хоч і художка, але вона написана на основі філософської традиції і цікава тим, як у ній технологія і природа підведені під загальну категорію форми (мені ближча "матерія", але в цілому ми говоримо про те саме - просто П. за опис матерії через призму форм, які вона приймає)
Пасаж, який мене зацікавив поки найбільше:
До сих пор я описывал его мир лежащей в основе формы -- или, по крайней мере, один из аспектов его, называемый технологией, -- лишь с внешней точки зрения. Теперь, я думаю, правильнее будет говорить об этом мире с его собственной точки зрения. Я хочу говорить о форме, лежащей в основе мира самой лежащей в основе формы. (...)
Понятия классический и романтический в том смысле, в каком их употреблял Федр, означают следующее:
Классическое понимание видит мир, в первую очередь, как саму форму, лежащую в основе. Романтическое видит его, в первую очередь, в понятиях его непосредственной видимости. Если бы пришлось показывать машину, механический чертеж или электронную схему романтику, то, вероятнее всего, он не увидел бы в них ничего особо интересного. Это его к себе не притягивает, поскольку та реальность, которую он видит, -- поверхность. (...)
Романтический способ, в первую голову, ориентирован на вдохновение, воображение, созидание, интуицию. В большей степени доминируют чувства, а не факты. Когда «Искусство» противопоставляется «Науке», оно зачастую романтично. Романтический способ не подчиняется разуму или законам в своем развитии. Он подчиняется чувству, интуиции и эстетическому сознанию. В культурах Северной Европы романтический способ обычно ассоциируется с женским началом, но такая ассоциация, конечно же, не является обязательной.
Классический способ, напротив, управляется разумом и законами, -- которые сами по себе являются формами, лежащими в основе мысли и поведения. В европейских культурах это, в первую очередь, мужской способ, и сферы науки, юриспруденции и медицины, как правило, непривлекательны для женщин именно по этой причине. Хотя езда на мотоцикле романтична, уход за мотоциклом -- чисто классичен.

Ось так.В основі романтизму лежить протиставлення суті речей і видимості. Класик бачить "видимість" не як поверхову видимість, а як певну функцію (в іншому місці Пірсіг протиставляє одного мотоцикліста, який зосереджений на тому, як річ працює, і іншого - романтика - який бачить тільки те, чим речі є). Тут багато імплікацій щодо таких явищ, як ду-іт-юрселф-культура, неокласицизм, романтичне бачення і навіть есенціалізм. Спробую підчитати, хто насправді придумав цю дихотомію.