Багато чого, що я пишу як тут, так і в дипломі (на жаль), має характер не фахового філологічного дослідження, а якогось феноменологічного щоденника. Бракує строгості мислення. Хтось дуже слушно про це сказав у коментарях до моєї статті на "літакценті".
Є пояснення, чому це так, хоча безперечно, що мені треба вдосконалювати підхід.
Річ у тім, що загалом екологічна свідомість і етика формуються феноменологічним досвідом (коли ми переживаємо красу і незахищеність життя).А останній як досвід тіла не може бути омовлений досконалою мовою струнких теоретичних побудов, щоб при цьому не була порушена безпосередність.
Мої автори пишуть, що людське тіло смертне. від усвідомлення цієї смертності йде багато спроб людини розібратися зі своїм місцем у природі і не навязувати їй своє "нескінченне". Але імхо все складніше. Є ряд станів, і не конче емоційно негативних, коли ми переживаємо неспроможність контролювати своє тіло, як-от запаморочення, повне знесилення, оргазм, наркотичне спяніння, недосип (власне, так я й почала про це думати), задоволення від силових тренувань чи глибокого розслаблення тощо. У цих станах людина починає виразно ділити світ на "я" (волю) і "не-я" (умовно кажучи, тканину світу, яка волі не покірна), але виникає спокусливе бажання солідаризуватися радше з "не-я". Поясню. Мені насправді подобається обіймати дерева. Не стану розбиратися, чи не міститься в цьому якась неусвідомлена релігійність, на те ж вона й неусвідомлена))) Найпростіше сказати так: дерева - це ті організми, які нікуди не поспішають і не вчиняють насильства над власними клітинами через такий хитрий механізм, як воля. Це чарує, особливо коли перевтомлюєшся. ось чому жителі мегаполісів люблять дику глушину: там панують інші ритми. І ще деревам від мене нічого не треба. Нічогісінько. немає навіть нічого крамольного в тому, що я їх обіймаю, хоча якби я так притулилася до чоловіка на вулиці, це було би сприйнято як знак. І разом з тим, вони рідніші, ніж пічка чи двигун. Я думаю, це тому, що в моїй свідомості є залишки спогадів про те, як я (була хрущем)знала семіотику ландшафту і, грубо кажучи, знала мову дерев, моє життя залежало від цього знання. Щодо технологій людина ще не виробила такого інстинкту, хоча в деяких він є і в мистецтві теж обіграний, особливо в постапокаліптичній японській анімації. Але разом з тим, є якесь на клітинному рівні усвідомлення того, що ми всі - і дерева, і я, і мій лептоп - повязані і залежимо один від одного. Мені би ніколи не спало на думку закидати природі байдужості, як закидав Вайлд і багато хто ще. Її не можна назвати байдужою тільки тому, що вона не женеться за нами, щоби втішити, і іноді поливає дощем, коли ми цього не хочемо. До речі. етика глибинної екології теж має прямі витоки з цього феноменологічного досвіду: коли Наесс закликає розширити своє "я" до живих істот, він, мабуть, має на увазі оце переживання непідконтрольної матерії в собі, матерії, з якою можна спілкуватися, любити, але не примушувати.
Є ще дві (як мінімум) природи,і Б.Б.Ш., здається, у своїй праці їх погано розрізняє. перша природа - це річ-в-собі, з якою ми і стикаємось, описуючи ці стики через феноменологічні досвіди. Друга - це натуралізований порядок: природне тільки кохання чоловіка і жінки, а все інше від лукавого, природно вставати рано, а спати довго неприродно, тощо. Друга природа має назву есенціалізм і часто є насильством над першою. Але першу за другою так важко вловити. Це теж наслідок того, як нам важко омовлювати власний тілесний досвід: ніколи не знаєш, що краще, а що гірше, але для виживання врешті треба розробляти стратегію, от ми її і розробляємо, встановлюючи в культурі норми і приймаючи рішення щодня. Будь-яке рішення - ексклюзія. І все ж без нього я б загинула.
Немає коментарів:
Дописати коментар